Художник вчорашнього світу: Ішіґуро і Нобель

Чому рішення комітету таки викликає сум?
фото Wall Street Journal
6 жовтня 201715:21

Нобелівський комітет ухвалив учора надзвичайно красиве рішення: премія з літератури відійшла британцю японського походження. І важливі у цьому визначенні обидва слова. Було зрозуміло, що цьогоріч треба відзначити когось більш-менш "екзотичного": давно не було ні представників Африки, ні умовного азіатського регіону. Саме тому постійно звучали імена кенійського прозаїка Тхіонґо і корейського поета Ко Ина. З іншого боку, локальні скандали останніх двох років, коли компетенцію комітету під питання не ставив лише лінивий (хоча Нобель "співаку" Ділану, до слова, був абсолютно логічним і виправданим), наштовхували на думку, що в 2017-му мають дати письменнику знаному і шанованому. Нагородивши Ішіґуро, академіки вбили одразу двох зайців: достобіса елегантно, що не кажіть.

Шукати поза цим поясненням додаткового політичного підтексту не випадає: британець веде тихе життя, окрім літератури (і музики) нічим не займається: не агітує, не викриває, в публіцистиці не помічений. Дійсно, він родом із Нагасакі, міста, яке пам’ятає ядерний удар, але притягувати цей факт до сьогоднішньої корейсько-американської кризи - велика зухвалість: так тонко комітет не грає, та й уся нобелівська машинерія не настільки мобільна. Тому багатьом і здається, що дали премію саме за літературу. Але яка вона і що то за один – Кадзуо Ішіґуро?

По-перше, він представник украй талановитого покоління британських письменників – щось схоже там було хіба в 20-х роках. І отримав свого Нобеля якоюсь мірою за все це покоління – іншим-бо навряд дадуть: Барнз надто грайливий, Мак’юен надто "сюжетник", Еміс надто саркастично-соціальний, а Рушді – через свої непрості стосунки з ісламським світом – просто дуже небезпечний. От і виходить, що начебто нагородили хорошого письменника, але можливість для його побратимів тріумфально з’їздити скоро в Стокгольм таки закрили.

 
Та чи справді Ішіґуро – хороший письменник? Певно, що так. Але наприкінці такого визначення знак оклику можна не ставити. Сім його романів і збірка оповідань, написані за тридцять з гаком років, - добротна психологічна проза, неголосна й збалансована: інтенсивне внутрішнє життя героїв скупо проявляє себе назовні.

Взагалі за рахунок Ішіґуро добре підіймати власну читацьку самооцінку – цим також пояснюються всуціль святкові настрої в найширших колах після оголошення лауреата. Британець пише і розумно, і не надто складно, його книги часто нам підморгують, натякаючи на відоме, граючись із жанрами в діапазоні від детектива і фентезі до антиутопії та класичного англійського роману. Ішіґуро можна з легким серцем радити почитати батькам, про нього можна написати класну дипломну роботу: проспівані нобеліанту гуманітаріями всіх мастей солодкі осанни зайве тому підтвердження.

Британця легко любити – це факт. Він небагато від нас вимагає, але чимало дає, зокрема читацьку насолоду від майстерно виконаних – вивірених, продуманих, сюжетно цікавих, – книжок. І зовсім це не вада – доступність і надзвичайна симпатичність автора. Інша справа, що внутрішні літературні стіни – або ж підмурки нашого читацького досвіду, - часто ламають ті письменники, закохатися в яких проблематично: Канетті, Єлінек, Мюллер. А саме на цей курс – віншування тих, хто прирощує літературні території, – премія і лягла в останні роки, і це було безкінечно правильне рішення: в умовах неможливості в один момент дати Нобеля всім великим і просто хорошим авторам, нагороджувати першовідкривачів різних жанрів, стилів і форматів. 

Принаймні ми як читачі від цього часто вигравали: премія хоч злегка, проте стимулювала перекладацький ринок, приходили нові імена. Під цим кутом перемога албанця Кадаре чи угорця Надаша була б для нас кориснішою. Потрібнішою.

Та переміг Ішіґуро, який радше закриває теми, ніж відкриває. Ну-бо як змінюється наше розуміння літератури після його книг? Вивертання жанру, "постання на масовому ґрунті високого мистецтва"? Але ж весь післявоєнний час тільки цим і займалися: тут і американські постмодерністи, і британці штибу захваленого Фаулза. Поєднання традицій, "складні письменницькі ідентичності, які ведуть до переформатування способу оповіді"? Але лауреатами вже були і Кутзеє, і Моррісон, і Найпол. Ішіґуро, навпаки, по-своєму дуже традиційний прозаїк, такий серединно-європейський – тому і визнаний в Європі за свого, конфлікти його книжок – спільні для цієї території. Відчуття історичної провини, конструювання власного минулого, робота з колективною пам’яттю, глухий кут, в який уперлася новочасна візія людської природи. Словом, таврування "високою приреченістю". Стриманість і драматизм, тихість і "останні питання", прегарно аранжовані на рівні історій для достоту широких читацьких верств, - це все є і в "континентально-європейській" прозі останніх десятиліть, що її можна було б назвати арт-мейнстрімом, якби ми не боялися кліше.

 фото Hamilton Spectato
Про політичну кон’юнктуру цьогорічного рішення говорити не варто, але ж є кон’юнктура літературна. Просто що в Ішіґуро такі зрозумілі європейцям колізії виписані часто тонше і філігранніше, ніж у колег: японським пензликом на англійському твіді.

 До того ж, його благородний трагізм британській літературі мало знайомий, хоч злегка, та іронія присутня там постійно, - це теж вирізняє письменника серед інших. Однак і в усьому цьому не було б нічого поганого, якби новоспечений нобеліант працював рівно, а його поетика була безвідмовною.

Штука в тому, що в Ішіґуро багато половинчастих удач. От є найпопулярніший і, певно, найслабший його роман "Не відпускай мене" - буцімто-антиутопія, що виявляється притчею про людську природу як таку. Впізнавана достоєвщина, сповита і згладжена молочно-туманною англійською димкою і приправлена майже самурайською стоїчною філософією. Історія про клонів, які проживають несправжні життя і завжди мають бути готовими пожертвувати всім заради інших. І хороша, здавалось би, ідея, правильно відчута можливість передати душевні страждання через цілком фізіологічні образи. Проте фірмовий тихий відчай завалюється тут у сентиментальність, яка все псує. Або останній роман "Похований велетень": зухвала спроба зіграти на території фентезі, але ж центральні образи в якийсь момент стають просто-таки нав’язливими й лобовими. До речі, якщо оперативно нам і треба щось перекласти, то саме "Велетня" - поза іншим, перспективний спосіб говорити і писати про війну. І війни пам’яті також.

Звісно, є куди кращі "Залишок дня" і "Художник хисткого світу", є добра збірка оповідань "Ноктюрни" (а прозаїк, перш за все, перевіряється саме малою формою), але загальний розклад десь такий: хороша reader-friendly психологічна проза, сповнена напівперемогами і всіма відтінками димчасто-попелястого.

Це також важливий момент: емоційний діапазон Ішіґуро не надто широкий, він радше витоптує вглиб. Елегія, біль, ностальгія, тяжкі сумніви, важкі пригадування, фаталізм і сплін – щасливі герої британця не цікавлять: сліз і розпачу він собі ніколи не дозволяє, однак навіть і  тужливої усмішки читач там не побачить.

 

Художник вчорашнього світу – якось так хочеться окреслити письменника. І через те, що минуле в його текстах посідає надзвичайне місце, постаючи чимось на кшталт значущої відсутності, але й унаслідок того, що межі самої літератури - ані на рівні проблематики, ані на рівні техніки, - Ішіґуро нікуди не посуває. Хіба от намагається осмислити феномен свободи і не аж такої доконечної потреби в ній для повноцінного життя. Мовляв, коли-то ми взагалі щось вільно для себе обирали?

Інша справа, що вчорашня проблематика ніяк не стає завершеним минулим, тримаючи сьогодення за горло, змушуючи його говорити надсадно та хриплувато. І все це почалося у ХХ столітті, і навіть не в останні його десятиліття. Британець радше трохи змінює кут зору і проявляє фінальні потенції окремих літературних практик: ось що можна зробити з вікторіанським романом, якщо дати право голосу фігурі слуги-дворецького, а ось яким виявиться детектив, якщо шукати не злодіїв, а самих себе. Цікаво? Скоріше - так. Важливо? Вочевидь. Майстерно? Тут і питань нема. Та чомусь рішення академії все одно викликає сум: ну могли ж відкрити для нас щось геть нове... А втім, така реакція якраз у дусі самого Кадзуо Ішіґуро: "не сумуєш – не живеш".     

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

7.10.2017, 12:28
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 11 грудня 2017

    Хто кому Труханов: герої боротьби проти забудов в Одесі та їхні розбірки

    Хто є хто в боротьбі за міський сад Одеси і чому активісти недолюблюють одне одного

     
    • 9 грудня 2017

    Кіборги, Селінджер і дивна любов

    що дивитись цього тижня

     
    • 8 грудня 2017

    Все для курей, або як Гройсман обурив президентських поправками для Ляшка

    "По суті, прем’єр нас підставив, цього не було в проекті. Южаніна не знала про ці домовленості, не голосувала за них. А депутати подивилися на неї, і теж не проголосували", - розповів один з депутатів БПП.

     
    • 7 грудня 2017

    Врятувати рядового Ситника: як Захід відбив атаку коаліції

    “Першим впав в істерику Гройсман, за ним злякався Парубій. Далі посипалися Яценюк, Аваков і Порошенко”, - каже співрозмовник видання серед можновладців

     
Система Orphus