Тарас Томенко: Вирок Сенцову минулого року – такий самий як і вирок Семенку 80 років тому!

Автор "Будинку "Слово" про фільм та знищення культурної еліти у 30-х
2 жовтня 201713:01

"Будинок “Слово”" очевидно стане найбільш гучним документальним фільмом цього року. За два тижні він буде показаний в конкурсі одного з 15 кінофестивалів класу "А", Варшавського, а 9 листопада почнеться всеукраїнський покат. Проте перед цим, 27-го жовтня, пройде його прем’єра в Харкові, в місті, в якому і сталася трагедія європейського масштабу.

В 30-х роках минулого століття радянська влада провела так звану "негативну селекцію" - коли була винищена вся творча еліта України. Письменники, поети, художники, театральні та кінорежисери, артисти, композитори і науковці. Частина з них вже мала європейське визнання, представляючи свої роботи на Венеційському бієнале, оформлюючи спектаклі в Парижі, читаючи лекції в Австрії та Польщі.

В Радянському Союзі, звісно, про це знали і кожного з "визначних" мали "на олівці". Щоб охопити всіх, і всіх тримати в полі зору одночасно, була придумана геніальна у свій кровожерливості ідея – відомим українським митцям зробили пропозицію, від якої жодний мешканець "совка" відмовитися не міг – переїхати в будинок, повний найкрутіших вигод: всі телефонізовані квартири з 3-4 кімнатами, із загальною пральнею і тими, хто перуть, з кочегаркою і кочегарами, які цілорічно могли підтримувати тепло в будинку, з солярієм на даху і дитячим садочком у дворі. 1929 року будинок заселили, а вже за 5 років більшість з його мешканців – репресували. З 27 жовтня по 3 листопада 1937-го в урочищі Сандармох в Карелії було розстріляно 1111 чоловік, з яких щонайменше три сотні - українські митці, науковці та військові.

Для режисера фільму, Тарас Томенка, це перший повнометражний фільм, але не перший документальний – кілька він зробив посеред 2000-х, а перед цим, 2001-го, його короткометражка "Тир" отримала приз на Берлінському кінофестивалі. Тепер, поки ми чекаємо результатів Варшавського фестивалю і українського прокату, є сенс поговорити про нове творіння Тараса.     

Я подивився фільм, і перше, що мені кинулося у вічі, це дещо нестандартний звукоряд по відношенню до відеоряду: ти фотографії та архівні зйомки підбив цитатами тих самих героїв, про яких йдеться у фільмі. Причому це не разовий прийом – це концепція для всього фільму. Через що весь "Будинок Слово" є новаторський по формі, і в той самий час дуже цікавий для глядача. Чия це була ідея – твоя чи Любові Якимчук, з якою ти на пару писав сценарій?

Все, що стосувалося зображення і звукоряду, було моєю ідеєю. З Любою ми пропрацювали той величезний масив інформації, який в сценарії складав 600 сторінок, і який ми потім скоротили до 40 сторінок. Тут треба зрозуміти: всі герої фільму в житті нічого не розповідали про себе, тому, аби виділити якусь рису, скажімо, Хвильового, потрібно було переглянути всі інші джерела – всі вислови його друзів та знайомих. А воно ж все не централізовано, хоча над цим працюють цілі інститути літератури. Матеріалу в такому вигляді, щоб його взяти і подати глядачеві в одному сконцентрованому вигляді - не існує. Тому нам довелося таки напружитися, щоб скласти характеристики кожного з героїв.

Мені хотілося зробити таку собі мандрівку по будинку "Слово", ніби ми підслуховуємо за ними, заглядаємо до них в квартири, чуємо відголоски і обривки їх фраз, таким чином відчуваємо тогочасну атмосферу. І саме для відчуття цієї атмосфери ми працювали над музикою з композитором Аллою Загайкевич. Під кожного героя і ситуацію Алла зробила свій звуковий фрагмент, кількість яких загалом дійшла до 150-160 шматочків. Тобто музика стала клеєм, синтезом для поєднання закадрового голосу і акторської майстерності, тексту і  драматургії, фонових шумів і синхронних шумів. І вийшло так, що наше кіно – більшою мірою, треба слухати, бо візуального матеріалу – обмаль, бо після тих часів його залишилося мало. 6-7 фотокарток Хвильового, так само і по Курбасу чи Кулішу.

 Павло Тичина, Микола Куліш, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Марк Йогансен, Олесь Досвітній, Петро Панч
Ми знаходили чудовий шматок спогадів, але думаючи, чим його ілюструвати, іноді опускалися руки. І щоб знайти ці краплини - ось була найтяжча праця.

Виглядає так, що на все це потрібно було шалена кількість часу для збору матеріалів, а потім якась, певно, дивовижна кількість монтажних годин…

Над фільмом загалом ми працювали 5 років. Спочатку збирали НКВеСні справи і доноси у київському та харківському архівах СБУ. З приводу рукописів звернулися до архіву Софії-Київської, Університету ім. Т. Г. Шевченка та архіву Пшеничного, Інституту літератури та приватних архівів. Наприклад, Ярина Цимбал надала унікальні фотографії Наталії Ужвій в купальнику та оголеного Майка Йогансена. Я йшов за принципом, щоб ми максимально притримувалися місця і дії – якщо в кадр попадає якась річ, то вона або напряму стосується цього письменника, або цієї епохи. І ми брали в першу чергу очевидців, тих, хто це все бачив. Тобто це не перекази когось чогось почутого. Це надзвичайно ускладнило задачу, але воно було варте того.     

Скажи, чому "Будинок “Слово”"? Тобто чому ти почав займатися саме цією темою?

Я сам виріс у письменницькій родині і приблизно в такому ж будинку "слово", тільки в Києві, що знаходився на вулиці Чкалова, тепер – Гончара. Поруч з ліфтом на першому поверсі була невеличка кімнатка, повз яку ми, малі, пробігали на двір. В цю кімнату постійно приходили якісь "люди в штатском". Приходили одні, потім інші. Що вони там робили і хто це був – ніхто не знав. Але в кожному під’їзді були такі кімнатки і туди приходили такі люди. Мені лише потім стало зрозуміло, що це були КДБісти, приставлені до нашого будинку. А коли почалася Незалежність, до будинку почав приїздити військовий "уазик" з величезною критою будкою – зрозуміло, для прослуховування будинку.

Потім я закінчив філологічний факультет, займався темою Розстріляного відродження, і в якийсь момент мене осінило: адже всі – уяви собі, всі! – кращі українські митці були зібрані в одному році, місті, місці, а потім – страчені… На превеликий жаль, ми не мали можливості про них всіх сказати у фільмі, хронометражем у 80 хвилин – тут можна і треба робити серіал… Але коли я зрозумів, яка була концентрація геніїв в одному домі, в мене волосся стало дибки.

той самий будинок

Бо якщо збоку на все це дивитися, то картина вимальовується така: десь колись існувало якесь покоління з приліпленим ярликом "Розстріляне відродження"; так, шкода, що це так було, а тепер нема. А потім починаєш для себе відкривати, якими кожен з них був – молодими, сміливими, цікавими, яскравими, вибухово-мистецькими. Що епіцентр мистецтва перейшов з Києва до Харкова, через що другу пролетарську конференцію письменників змушені були проводити в Харкові.

І саме до Харкова приїхали і Брехт, і Драйзер, і Анрі Барбюс, і багато світових світил. Бо в Україні стався "вибух", і на нього хотіли всі подивитися…

Тепер ми маємо зрозуміти, що система НКВіСтська, ОГПушна, ФСБешна – це все одним словом через дефіс – не змінилася. Як вона почала працювати в тому домі в 1928 році, так вона і продовжує працювати і в Україні, і по цілому світі. І всі їх методи залишилися тими самими. Ми намагалися дослідити психологію того явища: як вони обставляли письменників, на які їх болючі точки тисли, як вони їх ламали. Як, не роблячи ніяких фізичних зусиль, вони впливали на письменника так, що він ламався, і починав писати вже зовсім в іншому руслі – в угоду партії. Бо створювалася така атмосфера, що люди, наприклад, розуміли – вчора прийшли за сусідом знизу, сьогодні – за сусідом згори, а завтра прийдуть за тобою чи твоїми рідними. Це дуже підла і підступна НКВіСтська система, і вона працює і зараз – і в Криму, і на Донбасі.

Вирок Сенцову минулого року – такий самий як і вирок Семенку 80 років тому! Слово в слово: за співпрацю з фашизмом, за створення терористичної організації… Риторика не змінилася. 

 Михайль Семенко

         

І це означає, що війна триває далі. І той розквіт в 30-х роках подібний розквіту теперішньому, коли з’являється нова література, кіно і театр, і нарешті відбувається відродження національної свідомості. Але ми знаємо, як це закінчилося в 30-х роках. І нам зараз треба бути вкрай обережними, згуртуватися і не дати повторитися історії. Нам треба об’єднатися навколо слова і "Будинка “Слова”" також. Бо мова є тим маркером, який продовжує хотіти викорінити наш ворог.

І той розквіт в 30-х роках подібний розквіту теперішньому, коли з’являється нова література, кіно і театр, і нарешті відбувається відродження національної свідомості. Але ми знаємо, як це закінчилося в 30-х роках. І нам зараз треба бути вкрай обережними

Пройшло 16 років, як ти востаннє був на фестивалі класу "А", Берлінському. Тепер твій вже повнометражний фільм представлений на ще одному кінофестивалі класу "А", Варшавському. Що ти хочеш сказати світу?

Участь в подібних заходах – це прямий діалог з культурним авангардом Європи, в першу чергу. До останнього часу наші фільми запрошували, як щось маргінальне, що було цікавим пограничними людськими чи соціальними станами. "Будинок “Слово”" - інше кіно, і це може бути доказом сприйняття України вже як окремої держави. Вона має свою історію, і людям починає бути цікава ця історія. І я дуже хочу, щоб цю історію почули і зрозуміли. Бо в Україні, я вважаю, історія найтрагічніша – стільки горя протягом останнього сторіччя не пережила жодна європейська країна: Перша і Друга світові війни пройшлись через Україну, революція і повстання, голодомори 20-30-х років і повоєнний голод, радянська влада, репресії. Путінська концепція полягала в тому, що "немає історії, немає держави". А тут, виявляється, історія є. І ті документи і свідчення, які ми покажемо глядачу, дають прямий контакт з минулим, з часом, з історією – з нашими Хвильовим, Семенком, Сосюрою, Тичиною, Підмогильним.

 

Наша основна задача була не воскресити їх, а оживити. Хоча б на якийсь час, щоб ми зрозуміли, що це були живі люди і якими вони були.

На жаль, навіть у нас, навіть у приймальній комісії при Держкіно на здачі нашого фільму, не всі знали, як виглядав Семенко чи Підмогильний. Нам потрібно їх повернути в пам’яті. Місток було перервано, але його треба поновити.           

Коли ми виграли пітчинг Держкіно, нам виділили 700 тисяч гривень, і все. А після здачі фільму один із членів приймальної комісії сказав, що на таке не шкода було б виділити і 5 мільйонів

Фільм іде 80 хвилин. Не так багато, як для повнометражного фільму, але на нього пішло, як ти кажеш, п’ять років роботи. Які ж це гроші в наш час?

Та які там гроші… Вся історія почалася з того, що ми з Любою почали писати сценарій повнометражного ігрового фільму, ще задовго до Майдану. Я приходив до продюсерів, але вони, плямкаючи губами, казали, що це все добре, та взятися за таке не беруться. Ми кілька років писали як-то кажуть "в шухляду". А через три роки я прийшов до Олега Щербини з Fresh Production Group, і він підхопив ідею. Ми виграли "Коронацію слова" 2015-го року. А тоді Олег запропонував як перехідну ланку зробити ще й документальний фільм. Величезний масив інформації дозволяв це, так би мовити, розкласти все по поличках. Пошукову роботу для ігрового фільму ми вели вже кілька років, здебільшого, інтуїтивно, але для документального ми залізли в архіви, чого – на такому глибинному рівні – не робили. От і вийшло два абсолютно різні сценарії – документальний і художній.

 

Якось я дав почитати Миколі Жулинському сценарій художного фільму, в якому є один видуманий герой, Володимир Акімов. Жулинський, не знаючи про природу Акімова, прочитав, йому дуже сподобалося, але він сказав, що п’ять днів переривав всі словники в пошуках цього Акімова, а шукав він його, бо повірив в його справжність, бо справжніми виглядали всі персонажі. І при цьому треба сказати, що всі ці роки ми працювали безоплатно.

Коли ми виграли пітчинг Держкіно, нам виділили 700 тисяч гривень, і все. А після здачі фільму один із членів приймальної комісії сказав, що на таке не шкода було б виділити і 5 мільйонів.

У нас не було грошей на оператора, тому все, що треба було, знімав я і ще один одеський фотограф.      

Ну, все може змінитися - документальне кіно, часом, збирає мільйони і навіть десятки мільйонів доларів по світі, бо має довгий прокат і прокат відмінний від художнього кіно. Як ти думає прокатувати фільм, адже "Будинок Слово", як мало який інший, має велике значення для України, особливо зараз, коли йде війна?

Ми запланували робити окремо прем’єри в Києві, Харкові, Львові, Івано-Франківську, Тернополі і Дніпрі та, може, в інших містах. А потім буде прокат всеукраїнський… Не знаю, чи є сенс говорити про сподівання на десятки мільйонів доларів, але для мене одкровенням стала презентація фільму в межах львівського Форуму видавців кілька тижнів тому. Я гадав, що мій фільм може бути цікавий лише вузькому прошарку суспільства – любителям і знавцям української літератури, студентам та науковцям.

Але коли зал масово встав і 20 хвилин плескав, це для мене було приємним шоком. Моя заслуга, що я зібрав цю мозаїку, та я відчув, що це потрібно і цікаво людям.       

  

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

2.10.2017, 13:41
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 20 жовтня 2017

    Нездоланий “Карфаген”: чого чекати далі від єврооптимістів і Саакашвілі

    Всі сторони сходяться на тому, що тепер треба чекати, хто кого пересидить, або влаштовувати провокації і сутички з Нацгвардією, щоб акція набула нових обертів і отримала інші приводи

     
    • 20 жовтня 2017

    "Гарні часи" настали

    Чому варто дивитися новий фільм з Паттінсоном

     
    • 18 жовтня 2017

    Моніка Маковей: “Найгірше — коли топовий чиновник розмінюється на дрібні хабарі”

    Засновниця румунської антикорупції — про засади своєї роботи, нелюбов політиків та враження від візиту до НАБУ

     
    • 17 жовтня 2017

    Октоберфест Саакашвілі під Радою

    Частина учасників акції обурилась діями хлопців Семенченка, а Авакова на ніч викликали на Банкову

     
Система Orphus