Багряна королева, що змінює Гаррі Поттера

Авеярд вибиває у читача ґрунт з-під ніг несподіваним поворотом сюжету, який змінює роль майже кожного персонажа і показує, що Мара може покладатися тільки на себе саму
29 вересня 201717:00

Палка шанувальниця "Володаря перснів", "Гаррі Поттера" та "Пісні льоду та полум’я" Вікторія Авеярд почала писати цю книжку в 22 роки, повернувшись після університету додому. "Багряна королева" майже одразу здобула шалену популярність у молоді, отримала нагороди South Carolina Book Award та Lincoln Award за найкращу підліткову книжку та стала світовим бестселером. Критики похвалили авторку за створення унікального фантастичного світу та справді  цікавих персонажів. "Багряна королева" – чи не найгучніший дебют у жанрі фентезі за останні роки в світі.

Євген Стасіневич вже відзначив її серед художніх книжок цієї осені, а щоб ви переконались в тому, що цю книгу варто мати на полиці, ми пропонуємо вам уривок новодруку "Нашого формату".

_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

Я не лякаюся, коли двері з грюкотом відчиняються. Ми до обшуків звикли, хоча зазвичай їх один-два за рік, а це вже третій.

— Давай, Ґі, — шепочу я, помагаючи їй встати з лежака та дійти до драбини. Вона рухається обережно, спираючись на мене здоровою рукою. Мама чекає на нас унизу. Вона обіймає Ґісу, але не зводить погляду з мене. На мій подив, не схоже, щоб вона була розчарована чи на мене розлючена. Її погляд теплий.

Біля дверей чекають двоє офіцерів із пістолями при боці.

Я впізнаю вартових із сільської дільниці, але з ними є ще й молода жінка в багряній формі зі значком у вигляді корони над серцем. Це — королівська служка, багряна на службі у короля.

І тоді я починаю розуміти. Це — не просто обшук.

— Ми згодні на обшук і конфіскацію, — бурмоче батько слова, які мусить сказати перед кожним обшуком. Проте вартові не кидаються переривати дім, а стоять на місці.

Жінка робить крок уперед і, на мій жах, звертається до мене:

— Мара Барров, тебе викликають до Літополя.

Ґіса хапає мене здоровою рукою, ніби може мене втримати.

— Щ-що? — затинаюся я.

— Тебе викликають до Літополя, — повторює вона і вказує на двері. — Ми тебе підвеземо. Ходімо.

Викликають багряну? Я про таке в житті не чула. І чому мене? Що я такого зробила?

З іншого боку, я порушила закон, а через знайомство із Фарлі мене можуть записати в терористи. Нерви бринять, всі м’язи напружені. Вартові перегородили двері, але треба тікати. Буде чудо, якщо я добіжу до вікна.

— Ти не бійся, сьогодні там вже спокійно, — сміється вона, неправильно витлумачивши мій острах. — Зараз Покої і ринок під контролем. Прошу, рушаймо.

На мій подив, вона усміхається, хоча вартові стискають пістолі. Мені холоне кров.

Якби я не послухалася вартових, не послухалася королівського наказу, на мене і цілу родину чекала б смерть.

— Гаразд, — шепочу я, вивільняючи руку з Ґісиної хватки. Вона знову намагається мене вхопити, але мама її стримує. — До зустрічі?

Питання повисає в повітрі. Тато торкається моєї руки: це він так прощається. У мами на очах бринять непролиті сльози, а Ґіса намагається не кліпати, аби запам’ятати кожну секунду зі мною. Я навіть нічого не можу їй лишити. Та перш ніж я розплачуся чи вигадаю ще якийсь привід затриматися, вартовий бере мене за руку й веде геть.

Тихий-тихий шепіт зривається з моїх вуст:

— Я вас люблю.

А тоді двері зачиняються, відрізаючи шлях додому й до старого життя.

Вони поспіхом ведуть мене селом. По дорозі до базару ми проминаємо старий Кілорнів дім. Зазвичай він у такий час вже на ногах і прямує до річки, щоб узятися до роботи, доки ще прохолодно, але ті дні минули. Зараз він, мабуть, по півдня спить, аби насолодитися дрібними приємнощами життя, доки його не призвали. Мені хочеться гукнути його на прощання, але я стримуюся. Він рушить на пошуки згодом, і Ґіса все йому розповість. З німим сміхом згадую, що сьогодні Фарлі чекатиме на мене зі скарбом. Ото розчарується. На площі на нас чекає блискучий чорний транспорт. Чотири колеса, засклені вікна, заокруглений дах — транспорт як звір, що наготувався до стрибка. Інший вартовий сидить за кермом і заводить двигун, щойно помічає нас; у ранкове повітря виривається чорний дим. Мене безгучно запихають на заднє сидіння, служка вмощується біля мене, а тоді транспорт рушає на швидкості, яку я навіть уявити собі не могла. Це моя перша і остання поїздка.

 

Я хочу спитати, що відбувається, що на мене чекає за злочини, але ніхто і слухати мене не стане. Я втуплююся у вікно й дивлюся, як зникає з видноколу село, коли ми в’їжджаємо до лісу на звичній дорозі на північ. Сьогодні вона не така людна, як учора, і її всіюють вартові. Покої під контролем, — сказала служка. Мабуть, саме це вона й мала на увазі.

Перед нами сяє на сонці, прозираючи над лісом, діамантове скло. Я хочу примружитися, але змушую себе не ворушитися. Не можна тут закривати очі.

Перед воротами аж кишить від чорних форм — вартові перевіряють документи мандрівців, перш ніж впустити. Коли ми зупиняємося, служка тягне мене повз вартових за ворота.

Ніхто не заперечує, ніхто не перевіряє папери. Мабуть, її тут знають.

Коли ми потрапляємо всередину, вона озирається на мене:

— До речі, я Анна, але тут здебільшого звертаються за прізвищем, тож зви мене Волш.

Волш, знайоме ім’я. У неї вицвіле волосся і смаглява шкіра, а отже...

— Ви із...

— Точно, з Паль, як і ти. Я знала твого брата Тремі, а Брі краще б очі мої не бачили. Ото серцеїд, — Брі наробив собі слави, перш ніж його забрали. Якось він сказав, що не боїться призову, бо кровожерливі дівчата, які на нього чигали в селі, значно небезпечніші. — А от тебе я не знаю. Але ще познайомимося.

У мене аж волосся встає дибки:

— А це ще що значить?

— Що ти тут працюватимеш. Не знаю, хто тебе найняв і що тобі розповіли про роботу, але до всього звикаєш. І ми тут не тільки постіль міняємо чи посуд миємо. Ти маєш дивитися і не бачити, слухати і не чути. Ми тут речі, живі послужливі статуї, — вона зітхає і повертається, щоб відкрити двері, вмуровані просто у ворота, — особливо зараз, коли завертілася вся ця історія з Черленою Сторожею. Багряним завжди погано живеться, а зараз — і поготів.

Вона ступає за двері, на позір просто в глуху стіну. Лише за мить я розумію, що вона спускається сходами у напівтемряву.

— Робота? — перепитую я. — Яка ще робота? Що тут відбувається?

Вона обертається на сходах і закочує очі:

— Тебе викликали, щоб ти заступила на зміну, — пояснює вона, ніби це найочевидніша річ на світі.

Робота... У мене буде робота. У мене ледь не підкошуються ноги.

Це все Кел. Він сказав, що у нього добра робота — і, мабуть, потягнув заради мене за якісь ниточки. Може, саме з ним і працюватиму.

В мене аж серце стискається: я не помру, мене не пошлють на війну. Я працюватиму, я зацілію. А потім, коли відшукаю Кела, переконаю його порятувати ще й Кілорна.

— Не відставай, нема в мене часу з тобою панькатися!

Я поквапцем спускаюся за нею у темний тунель. На стінах сяють маленькі вогники. Над нами біжать труби, гудуть від води й електрики.

— Куди ми йдемо? — нарешті видихаю я.

Волш розгублено повертається до мене:

— У Покої сонця, куди б то ще.

Моє серце на мить спиняється.

— Щ-що? У палац, у сам палац?

Вона постукує по беджику на формі. У тьмяному світлі на ньому мерехтить корона.

— Тепер ти служиш королю.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

29.09.2017, 00:55
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 12 грудня 2017

    Не судилося: як Онищенко сварився з САП через суддю

     
    • 12 грудня 2017

    Михеил освобожденный. Как Печерский суд выпустил Саакашвили

    На Банковой не согласны, что они сами поддерживают историю с Саакашвили, потому что это разрушает рейтинг самого президента

     
    • 12 грудня 2017

    Час на себе. Привілеї недоступності

    Френк О’Брайєн — засновник Conversations. Раз на місяць він збирає в кімнаті всіх своїх 50 працівників на цілий день

     
    • 11 грудня 2017

    Хто кому Труханов: герої боротьби проти забудов в Одесі та їхні розбірки

    Хто є хто в боротьбі за міський сад Одеси і чому активісти недолюблюють одне одного

     
Система Orphus