Марина Степанська: "В мене був простий задум – зробити таке розмовне кіно, яке б ти дивився і думав: "О, у мене відбувається те саме!"

Ми починали знімати, і я точно знала, що перші два дублі підуть в смітник. Тоді я казала: "Олег Петрович, зараз був Театр Франка…", а він аж злякався: "Що, Боже, правда?!!!"
фото Детектор медіа
18 вересня 201712:34

Про фільм "Стрімголов" почали говорити ще минулого року, коли режисер Марина Степанська представила його проект на минулорічному Одеському кінофестивалі: це було свіже для України уявлення про спосіб творення кіно, зі своєрідною "прихованою" емоційністю. А нещодавно Оскарівський комітет, вибираючи з восьми фільмів, який подати від України на здобуття номінації Американської кіноакадемії в категорії "краща іншомовна стрічка", вагався між "Стрімголовом" та "Рівнем чорного". Фільм Степанської у цьому двобою програв. Але не пройшов і тиждень, як його запросили на фестиваль в Стокгольмі, а потім у Хайфі і у Люксембурзі.

Потенціал Марини вже давно вимагав повнометражного фільму, відколи всіх захопила короткометражка "Чоловіча робота". Стрімкий розвиток української кінематографії, з його сфероформуючим флагманом на чолі, Держкіно, підкинув Марині шанс реалізувати внутрішні пориви. А власні душевні переживання і здатність розумом їх аналізувати вдало перейшли з теоретичного плану в практичний. INSIDER поговорив з Мариною про це: про долю фільму і про людську долю, про Україну і її сприйняття минуле і теперішнє.        

- Всі слабкі місця свого фільму я знаю. І вони – результат дебюту. Бо коли ти починаєш, то намагаєшся бути "внятним" і дуже старанно все розказувати на початку – здається, що не всі тебе зрозуміють.

- Ну, багато хто зрозумів, що історія, закладена у фільмі, - не вигадка. А потім я дізнався, що у фільмі - особисто ваша історія. Розкажете яка?

- Я захищаю думку, що у фільмі не має бути титрів "засновано на реальних подіях", бо фільм – це витвір мистецтва і має сприйматися само по собі, це як "вещь в себе". Будь-який мій фільм робився на моєму досвіді і світосприйнятті. Короткометражка про рейдерів в селі – теж автобіографічна, хоча я – не рейдер і не живу в селі.

- У вашому фільмі направду чудові виконавці головних ролей, Дарина Плахтій та Антон Селецький. І хоч вони дебютанти і виглядають малоемоційними, вони повні вибухової енергії. Чи ви навмисно задали їм такий емоційний керунок, який би відбивав обставини часу, епохи?

- Коли хтось каже, що мій “фільм про покоління" –  це вже аналіз, який роблять критики і глядачі. Я точно не збиралася робити кіно з таким підходом, як "давайте зробимо щось з приглушеними емоціями і атомним вибухом у фіналі". Образ головних героїв – це збірний образ людей, яких я знала. А крім того, я завжди підкреслюю – обидва герої, Антон і Катя, - це я в двох іпостасях. І коли ми починали зйомки, мені заважала саме емоційність акторів. Їх екзальтованість – це травма після інституту Карпенка-Карого. Але оскільки вони були дебютантами і не знали "як треба", їх було просто налаштувати, як музичний інструмент, щоб він звучав в тій тональності, в якій ти сам чуєш.

З Олегом Мусійчуком (виконавець ролі діда головного героя) було складніше в технічному сенсі, але в людському було простіше – бо він зрозумів чого я хочу: оскільки він чутливий, як інструмент, він швидко налаштувався на моє поле. І на відміну від головних акторів, які за місяць до зйомок повністю занурилися в історію, простір, із будівництвом біографії героїв і їх життя, Олег Мусійчук приїжджав на зйомки. Ми починали знімати, і я точно знала, що перші два дублі підуть в смітник. Тоді я казала: "Олег Петрович, зараз був Театр Франка…", а він аж лякався: "Що, Боже, правда?!!!", і обіцяв: "Зараз все зробимо, зараз все зробимо". І робив, оскільки в нього фантастичний слух на правду і органіка…

 
Камера – вона ж чутлива, вона фіксує емоційний і психічний способи буття, і якщо людина змогла поміняти свій спосіб буття, якщо тобі вдалося її занурити в інше, тоді все буде гармонійно.

А в індустріальному, телесеріальному кіно такого не має. Актор прийшов, отримав текст, розібрав його раціонально, прочитав - все добре, але там не буде присутності персонажу в психо-емоційному сенсі цього слова…

- Але психо-емоційність ваших героїв межує з натуралістичною відкритістю і достовірністю, коли художне переходить у документальне, а природнє – у штучне. Чому ви вдалися до такого способу – щоб шокувати глядача, щоб загострити увагу на темі? Чи ви просто були під впливом австрійського режисера Ульріх Зайдля?

- Мені подобається дивитися фільми Зайдля … розумом. Спостерігати за ним, як за фонтаном на Майдані Незалежності. Але це не моє кіно. А з приводу умовності та безумовності, штучності та натуралістичної відкритості… В мене був простий задум – зробити таке розмовне кіно, яке б ти дивився і думав: "О, у мене відбувається те саме! Я впізнаю себе навіть не в цих словах, а в реакціях на них!" Тому, з одного боку, це була сконструйована історія – бо драматургія вимагає "скелету", а з іншого боку, ми на цей скелет намагалися наростити "живе" "м'ясо", щоб не було відчуття… Франкенштейна: коли все схематично зшите, рухається, але залишається мертвим. В мене була така ідіосинкразія до серіалів, якими я до цього багато займалася. Я хотіла так років через 10 взяти цей фільм, і побачити через нього час – в чому він проявлявся і відчувався. Тому задача на "Стрімголові" стояла в тому, щоб точно відобразити, як є зараз – які костюми, який простір. Ми навмисно нічого не будували, шукаючи такі локації, які б гармонійно поєднувалися в просторі картини.

фото надане Мариною Степанською

- Тобто ви хотіли зробити певне віддзеркалення сучасної України?

- Просто в основі фільму лежало моє відчуття реальності, яке я перенесла в кіно з допомогою інших людей, які, у свою чергу, співпадають зі мною в цьому відчутті. Я говорю і про оператора, і про звукорежисера. Останній, Сергій Степанський, дуже багато додав до фільму, адже в подібному реалістичному кіно, з огляду на концепцію інтегрального звукоряду, звук має відповідати тому, що відбувається на екрані, а ми, несподівано для себе, зробили штучні переходи між сценами і це додало такого собі іншого виміру... Ви праві, що у стрічці є штучне, але воно відкрите… тому це ще більш оголює реальність. Я сподіваюся.

- Це дуже сміливо і дуже по-сучасному, і "Стрімголов" виглядає по-європейськи – і за формою зйомки, і за манерою викладу, і за меседжами про наркоманію та складні стосунки. Певно тому його і запросили на фестиваль у Карлови Вари, де відбувається презентація кінозразків Східної Європи для Європи Західної та обох Америк. Як на ваше відчуття ваш фільм прийняли там?

- Як на мене, чомусь було до нас багато уваги – "чомусь", бо наші імена не є відомими. Спочатку я думала, що це через те, що фільм про молодих, а публіка фестивалю в основному була віком 30+, і всіх цікавило, як живуть такі самі молоді в іншій країні. Другий показ був з повним аншлагом, і може тому, що хтось після першого показу зробив рейтинг "топ-5 фільмів, що обов’язково потрібно подивитися в Карлових Варах" і включив туди "Стрімголов". Потім до мене підходило багато людей і найцінніший фідбек від них був у вигляді фрази "я впізнав у ваших героях себе".

 Виявилося, що моя історія є універсальною, хоча до цього вважала її дуже навіть локальною.

Але загалом публіка була доволі толерантна, ставлячись до нас як до "ранених оленей", бо, певно, вважали, що нас не можна питати про війну, адже це дуже боляче, тому акуратно обходила ці питання, і питали про алкоголізм та інше. Тобто гострого обговорення не було. Втім, тепер мені видається смішною наша фестивальна історія, бо, де б ми не з’являлися, нам говорили про нашу крутість, високий фестивальний рівень і "ви у нас фаворити", а наприкінці фестивалю типу пожаліли, мовляв "ви не шкодуйте, що вас не вибрали, у вас все добре". Це смішно, але, як на мене, так і треба – щоб не видавали ніяких орденів, щоб ми стояли окремо, бо якщо буде визнання, воно все попсує… не знаю.

 

- Гадаю, ви б не відмовилися від головного призу Карлових Вар…

- Ні, але впевнена - дебютантам раннє визнання шкодить. Ти ніби зобов’язаний рухатися в руслі, яке тобі визначили. "От ви зробили фільм покоління, то й давайте далі в цю ж сторону…". А мінімальна увага звільняє від таких зобов’язань.

- Ну, не знаю, як увагу до вас можна назвати "мінімальною". Бо американське видання Variety пише далеко не про всіх, а воно крім того дало дуже позитивний відгук на ваш фільм, що тішить не тільки тому, що це резюме одного з найавторитетніших кіновидань у світі, а й тому, що це резюме на український фільм. Втім, в Україні критики не були одностайними щодо "Стрімголову". Частково це стосувалося трагічного фіналу. Кажуть, він міг бути іншим?

- Я думаю, пройде деякий часу і всі ці критики подивляться на фільм трохи з іншою оптикою, і можливо погодяться зі мною. Бо єдиний момент у фільмі, де в мене не було ніяких питань і сумнівів, як йому виглядати, - це фінал... Обходячи можливість спойлерити, скажу, що ніяк не хотіла романтизувати ЦЮ подію, це просто логічний результат долі героя. Якщо подивитися з перспективи долі персонажів, то доля цього персонажа визначена. Більше того: це єдиний персонаж, який є носієм долі, яка сильніше за нього і яку він не може змінити. Може це занадто фатально, чи навіть інфантильно, не знаю. Але я зустрічала у своєму житті таких людей.

І в мене залишилося відчуття від них. А ті, хто закидають нам відсутність концепції давати втішання глядачеві, перебувають в полоні її обов’язковості, і тої драматургічної концепції, що виникла після Великої Депресії: герой іде з точки А в точку Б, долає всі перешкоди і в результаті змінюється, а це дає надію глядачу. Так, можливо зараз нам це й потрібно. Але це – не моє… Була ідея, що головна героїня таки відлітає до Берліну. Але це вже не мало значення – вона змінилася на метафізичному рівні.

 кадр з фільму
В моєму улюбленому серіалі "Лютер" є дві концепції – Холмса і комісара Коломбо. І люди ніяк не можуть зрозуміти, як це, коли злодій – відомий від самого початку. За чим же потім слідкувати? А ти просто переключаєшся з однієї концепції в іншу. Це просто постмодернізм…

- Вам не здається, що "Стрімголов" програв боротьбу за висування на "Оскар" від України саме через такий фінал?

- Хе, це цікава теорія!.. Якщо говорити про "Рівень чорного" Валентина Васяновича…

- А якщо не порівнювати?

- Не можливо не порівнювати, бо це теж саме, що говорити про змагання в чемпіонаті, не порівнюючи себе з першою ракеткою світу… Коли я вперше побачила "Рівень…", точніше почула, з чорновим звуком, який робив Сергій Степанський, в мене було велике враження. Це просто самурайська картина, але не в сенсі інструментів, якими вона була зроблена, а в сенсі шляху людини – всі роки герой йшов до себе, через невдачі, через неприйняття. Не до мети, а – до себе. І це мене захопило – і в плані сенсів, і в естетичному плані. Тому я рада, що ця картина буде представляти нас на міжнародному рівні. А стосовно нашого фільму, то треба сказати, що ми взагалі випадково потрапили до "списку фільмів на "Оскар". В переддень закінчення відбору, нас почали всі питати – чому ми не подаємося до цього списку. Ну ми й подалися (сміється). А чому врешті за нас не проголосували – не знаю, це треба питати у комітету.

- За ваш фільм проголосувала третина Оскарівського комітету, а це не мало. А ви б проголосували з свій фільм? Ні, я перефразую: якщо вважати, що категорія Американської кіноакадемії "кращий іншомовний фільм" - це презентація національних відмінностей, особливостей, цензів, то, на ваш погляд, чи в повній мірі ваш фільм представляє сучасних українців і сучасну Україну?

- Якщо ми все ж таки в’язалися в цю боротьбу, то, певно, вважали наш фільм певним зліпком нашого часу і нас самих… Але, коли ви два роки поспіль, з дня в день, перебуваєте в певному матеріалі, у вас немає ніякої можливості його оцінити тоді, як тільки ви його закінчили. Я зможу відповісти на ваше питання десь років через два, бо потрібно саме стільки часу, щоб я від нього від’єдналася. Я можу оцінювати його проблеми, бо розумію – ця дитина вже не підлягає корекції, бо вже народилася з такими ногами і руками. Тож єдине, що я наразі стверджую – що це чесна картина, яка створювалася з максимальним бажанням сказати, що тут є і як воно є…

 кадр з фільму
Це досить зручна форма – показати суспільство через приклад сім’ї. Це і найстаріша форма, і сучасне європейське кіно так робиться. Але це і не просто "про сім’ю", це ж не Санта Барбара.

- А як ви вважаєте, якою є Україна у вашому фільмі?

- Знаєте, це досить цікаво: як правило, на всіх сесіях "питання-відповідь", мене просять відійти від фільму, і сказати, як його хтось інший бачить. Я розумію, що це не тільки в Україні так відбувається, що люди всюди думають - "як на нас дивляться інші, як ми виглядаємо в їх очах". А оскільки в мене не було такого запиту – я хотіла розібратися в собі, і зрозуміти, що я тут відчуваю і де тут правда і в чому вона, - я зосередилася на своїх відчуттях і рефлексіях. І вони співпали з відчуттями і рефлексіями інших людей, іноді навіть людей не з України. З цього я роблю маленький висновок: коли ти розбираєшся в собі і займаєшся автоархеологією, ти резонуєш з іншими людьми. А намагання зрозуміти, як хтось сприймає Україну зі сторони, ні до чого не призводять...

Коли ми тільки закінчили монтаж і мали відправляти фільм на фестивалі, я була впевнена, що він – дуже глядацький, максимально для кінотеатрів України, і з абсолютно не фестивальною історією – розмовне кіно, молоді люди в сучасному міському просторі. А нас відразу взяв фестиваль в Карлових Варах! Я справді здивувалася. І тепер у нього гарне фестивальне життя: восени ми будемо на фестивалях в Стокгольмі, в Хайфі, в Люксембурзі, на найбільшому фестивалі в Польщі для операторів "Камера імаж". Я зрозуміла, що нас там більше сприймають, ніж тут. Не знаю чому.

Після зйомок мало що змінилося для мене. Більше того: з 2014 року, з означених у фільмі подій, гострота тих реакцій не пройшла, ті страхи - не пройшли, розгубленість не пройшла, вона тільки посилилась. Все залишилося на місці. Ти щодня робиш вибір між долею, що відчуваєш, і спробою її подолати, вирватись за межі. У моїх друзів майже те ж саме, лише пропав той запал, що я показала в одному епізоді, коли герой танцює в клубі від пісню "Воіни света". А це справді так було: як тільки ти включав цю композицію, ти отримував спалах ентузіазму. Та вже на зйомках ми всі зрозуміли, що це більше не заводить. Люди, що тоді стрибали під музику, зараз вже так робити не будуть. І треба придумати щось, щоб їх заново так само включити.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 21:37
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus