Найбільша українська книжкова подія осені – 24-й Форум видавців у Львові – вже стартував. Триватиме він із 13 по 17 вересня. Все традиційно: тисячні натовпи, запрошені гості різної величини і статусу – і та купа нових книжок, яку за наступний рік ну ніяк не прочитати.
Щоб хоч якось допомогти вам зорієнтуватися, пропонуємо нашу добірку – далеко не вичерпну, але дещо можна зрозуміти і з неї: добрих книжок на Форумі буде чимало. Про деякі з них пізніше ми напишемо детальніше і розлогіше, а поки – огляд художньої прози, повз яку просто так пройти не вийде. Книжкової нам осені, у Львові і не тільки.
Борис Віан, Серцедер (Вавилонська бібліотека, 2017, пер. Д. Бібікової)
 |
Віан – він же Вернон-"Я прийду плюнути на ваші могили"-Саліван, - пожив мало, встиг багато, а говорять і б’ються довкола нього ще більше. Начебто жахливе дитя французької літератури, з родословною, де в дідусях де Сад і Селін, але ж є "Піна днів". Той різновид брутальності, що непомітно, але завертає в сентиментальність; така культура.
З "Серцедером" історія схожа: наче психіатр Жакмор побачить і маніакальну мати трійнят, і ярмарок, де торгують літніми людьми, і коня, якого розпинають. Та поруч з огидою тут постійно є підспудне моторошне захоплення: а життя, бач, і таке може бути. І таке є сенс пережити, особливо, якщо відчуваєш себе спустошеним. Реалістичний сюрреалізм, де безсоромність, і секс, і кров, і насилля. І сміх, і гріх. Провокація, звісно, але плідна: з цієї огиди і кітчу вийшли як авангардисти, так і Саган.
Вікторія Авеярд, Багряна королева (Наш формат, 2017, пер. Я. Стріхи)
 |
Молода авторка – ще й тридцяти нема – написала одну з найважливіших жанрових книжок нового віку. Але є але: по-перше, не "написала", а пише – задумано тетралогію. По-друге, жанровим роман може здатися лише здалеку: по-доброму лівацька історія про дівчину Мару, яка живе в антиутопійному світі, де все вирішує колір крові і авторитарна влада, хоч і маркована "фантастикою", але з жанру вистрибає: не так тематично, як стилістично. Хороша література класифікацій не знає.
Насправді саме "Багряна королева" може скласти гідну конкуренцію "Поттеру": коли книжка вигадливо придумана (і написана, з цим у Роулінг проблеми) і авторка в ній думає вкрай важливу думку. І не одну: приміром, що можна протиставити тим, чия сила – у спрощенні? І якою тоді є ціна власної складності. Що не кажіть, а історія в Авеярд крута: стильна і хвацька.
 |
Х. Л. Борхес, А. Б. Касарес, Шість головоломок для дона Ісидро Пароді (ВСЛ, 2017, пер. С.Чубай)
Борхеса – одного зі стовпів, що на них спиралася література другої половини ХХ століття, - окремо представляти потреби нема. Інша справа – українські переклади його книжок: щось колись було, але безсистемно і спорадично.
Це видання – приклад того, як із Борхесом слід поводитись. Принаймні – бережно і коментовано, навіть якщо мова йде не про його золотий фонд ("Алеф", "Книга піску").
"Головоломки" - спільна робота аргентинця з другом Касаресом: у кожного в доробку є щось важливіше, але й артільна праця виявилася блискучою. Вивертання детективного жанру в усі можливі боки, вмотивована перенасиченість "чужими голосами" (від міфологем до Достоєвського) й комічність, що провокує реальну посмішку. Далі у Борхеса буде майже виключно "висока іронія". Якщо у ВСЛ вийде на такому ж рівні продовжити серію – честь їм і хвала.
Ернст Юнґер, Скляні бджоли (Видавництво Жупанського, 2017, пер. Р. Осадчук)
 |
Любити німецького автора вголос і привселюдно не прийнято: Юнґер був на фронтах обидвох світових воєн, у якийсь момент радикальний націоналіст, але світогляд його в ті часи, як і європейські кордони, змінювався стрімко.
"Скляні бджоли" куди менш популярні за інші хіти німця - "У сталевих грозах" і "Оймесвіл"; це й добре – перед нами текст по-своєму тихий і "серединний", де найкраще видно фігуру автора. Майже набоковська увага до дрібниць, дух занепаду і апокаліптичності, напружене розмірковування про заборонене. Як наслідок – та інтелектуальна розкутість, що підкуповує. Юнґер думає про еволюцію та прогрес: начебто й лякається небувалого прискорення і тих моральних наслідків, що воно за собою тягне, але й захоплюється цими речами, не може відірвати погляд. Словом, підземний класик, ознайомлення обов’язкове.
Горан Петрович, Крамничка "З легкої руки" (Комора, 2017, пер. А.Татаренко)
 |
Петровича перекладали українською, але тоді серб так і не зміг вибратися з тіні Павича, що й справедливо: письменник від початку був "високим епігоном" останнього. З часом він відшукав власні інтонації, та рамка залишилася спільною, це видно і в "Крамничці": літературоцентричний світ, де і прийом "книжки в книжці", й колоритна, хоч і трагічна історія, і роздуми про суть мистецтва.
А обрамлене все це каскадом пряних любовних історій: знов-таки трагічних та сентиментальних. Ескапізм – як втеча в читання і писання, що стає реакцією на криваві декорації, - і сьогодні затребуваний, актуальність на лице. Поза тим, Петровича слід почитати ще з кількох причин: аби звірити свої читацькі прибори (що ми таке любили в нульових) і щоб побачити, якою могла бути сучукрліт (бо на цей курс лягала). Врешті так не сталося; це й на краще.
Озрен Кабо, Сараєво для початківців (Discursus, 2017, пер. К. Калитко)
 |
Герцоговинця можна назвати автором "літератури факту", віртуозним репортажистом, але це злочинне спрощення. Якщо література – відображення реальності, яка в силу безупинності впоратися з само-презентацією не може; і якщо література це та "друга реальність", що про першу може сповістити навіть більше за неї саму, - то книжка ця таки справжня література.
В назві – ключ: це і про Сараєво (Кабо переїхав туди в найтемніші часи, а дописав свій "гід" у вересні 95-го), і дійсно "для початківців" - тих, хто про війну багато чув, але реально мало що розуміє. Війна тут і герой, і тло, і обставини, в яких мусиш вижити. Звідси і різнокаліберність "Сараєва": конкретні поради і життєво важливі "лайфхаки" ("Хронологія міни"), історіософські роздуми, приватні історії. Та головне: тут є іронія і сміх – оті справжні, які тільки й бувають, коли "небо проходить крізь землю", а крізь катастрофу проступає моторошний комізм. Про війну можна писати і ось так.
Кейт Аткінсон, Руїни бога (Наш формат, 2017, пер. Я.Стріхи)
 |
Британка починала з детективів, які лише здавалися кримінальними, та в іншому – розумна, продумана, безкінечно захоплива проза. Це слід сказати і про найсвіжіший її роман: чи то спін-оф "Життя за життям" - книги, де героїня намагається правильно прожити ХХ століття (а Тедді з "Руїн бога" - це якраз всіма улюблений її брат), чи-то "парний роман", як воліє думати сама Аткінсон.
Читати їх можна в довільному порядку: історія негероїчного героя, який під час війни бомбить німецькі міста, а після тихо і невпинно занурюється в болітце нещасливого сімейного життя, цілком самодостатня. До того ж, тут і складна композиція, і гра з жанрами, і зважені – британські - роздуми про суть історії та пам’яті: ну що можна з тим шаленим століттям зробити? - Написати про нього книгу. Ймовірно, "Руїни бога" - найкращий перекладний роман року.
