Оскарівський «Рівень»: який фільм Україна відправить на американський конкурс

Останніми роками українське висування претендента на здобуття осяяної номінації вже стало частиною людського поговору.
29 серпня 201717:13

Претендентом на "Оскар" від України став фільм "Рівень чорного" Валентина Васяновича. Які шанси на те, аби фільм таки отримав номінацію, а потім – і сам приз Американської кіноакадемії в категорії "кращий іншомовний фільм"?

Останніми роками українське висування претендента на здобуття осяяної номінації вже стало частиною людського поговору. Три роки тому обговорення, який краще фільм Україні виставляти - класично-патріотично-драматичного "Поводиря" Олеся Саніна чи сучасно-шокуюче-соціальне "Плем’я" Мирослава Слабошпицького, - дійшло до скандалу. Роздутий творцями і прихильниками "Племені", він тим не менше зіграв на руку обом фільмам – на думку багатьох критиків, глядач пішов в кінотеатр саме через зламані на них списи: що то воно таке, що через нього стільки галасу?! В результаті "Поводир" не отримав навіть номінації, але став найкасовішим українським фільмом, а "Плем’я" було визнано того року не тільки кращим фільмом України, а й кращим фільмом США (за вердиктом часопису Hollywood Reporter), а заразом отримало понад півсотні різних нагород і відзнак по всьому світу.

Тепер це згадують як прецедент, до українського Оскарівського комітету стало більше уваги, а до його рішень ставляться більш прискіпливо. І з певною надією, адже минулого року наш фільм, документальна "Зима у вогні", таки став першим офіційним претендентом на "Оскар". Щоправда не в категорії "кращий іншомовний фільм", а в категорії "краща документалка".

Тож чи є можливість у нового претендента?

Щоб відразу було зрозуміло: "Рівень чорного" - це безкомпромісно авторський фільм, з принципово оригінальною формою, безкінечно далекою від того, що називається глядацьке кіно. Але так само з іншої сторони безкінечності знаходиться і глядач голлівудських фільмів, і глядач арт-мейнстріму. Бо режисер не прогинається під мінливий світ і уподобання, і взагалі плює з другого поверху на всілякі подобається/неподобається, прямолінійно і вперто торуючи шлях свого еґо. Стоїчна камера Васяновича, одночасно і оператора фільму, неблимаючи спостерігає за героєм, фотографом, без жонглювання планами і кадрами.

Глядач оцінює лише роботу героя, внутрішньокадровий драматизм і драму його життя, сповненого безпросвітної меланхолії та відчаю. Майже як в "Догмі-95", тут не має побудованих декорацій чи додаткового освітлення: все тільки те, де і чим користується герой, фотографуючи клієнтів та свою модель-коханку. І без жодного слова.

 

Якщо згадати, що Васянович був оператором та одним з продюсерів "Племені", то "Рівень чорного" можна назвати таким собі реваншом часу. І то доволі переконливим. Та не таким шокуючим і, відповідно, привабливим для своєї аудиторії. Позбавлений психопатологічних екзерсисів, "Рівень…" програє "Племені", чий глядач доволі чисельний. Але він не програє в кіноборотьбі, бо має чітку і повну зрозумілого болю історію, тим вищу, що не використовує штучних підсилювачів. Атмосферність кожного кадру-сцени – явна перевага нового фільму Васяновича над попередніми його стрічками, і одночасно плюс "Рівня…". Що в купі й оцінили члени українського "оскарівського" комітету, дев’ять з яких проголосували за його "відправку" на розсуд тамтешніх членів. Та чи є це кіно для "Оскару"?    

Питання слушне, адже нікуди не дітися від тенденцій – системи, за якою вибирають номінантів і врешті – лауреатів. Однією з головних ознак таких фільмів є національний колорит і глибокий соціальний підтекст, як у іранського режисера Асгара Фархаді, чиї фільми двічі тріумфували на "оскарівських" перегонах - в минулому році ("Комівояжер") і 2012-го ("Розлучення Надера і Симін"). Або тематичність, пов’язана, скажімо, із холокостом, як у випадку з позаминулорічним угорським "Сином Саула" Ласло Немеша, польською "Ідою" Павела Павліковського 2015-го чи австрійськими "Фальшивомонетниками" Штефана Рузовіцкі 2008-го року. Звісно, може бути – в дуже обмежених випадках – виняткова мистецька ознака і високий професіоналізм, чим може похвалитися, наприклад, лауреат "Оскару" 2014 року італієць Паоло Соррентіно зі своїм фільмом "Велика краса". І якщо формальний бік "Рівня чорного", без сумніву, заслуговує на увагу, інші привабливі для "Оскару" сторони у нього відсутні.

Але кого переміг "Рівень.."?

Цього року Оскарівський комітет розглядав 8 фільмів. І 7 з них явно і неявно стосувалися України. "Війна химер" Анастасії Старожицької та її матері Марії – неігровий художньо відтворений документальний матеріал, взятий із життя самої Насті: про любов дівчини до воїна добровольчого батальйону, що пройшов Іловайськ. "Дзідзьо контрабас" Олега Борщевського – кримінальна комедія, міцно зав’язана на умовах життя прикордонних людей і наших національних стереотипах. "Жива" Тараса Химича – патріотичний драматичний екшн про воїнів УПА.

 

"Микита Кожум’яка" Манука Депояна – анімаційний повнометражний фільм, заснований на українських казках. "Червоний" Зази Буадзе – героїко–патріотична драма про незламного українця, що, мов поводир, виводить українських в’язнів з табору ГУЛАГу. "Чужа молитва" Ахтема Сейтаблаєва – історична драма, де головна героїня, кримська татарка, під час Другої світової війни рятує десятки дітей від рук фашистів. "Стрімголов" Марини Степанської – психологічна драма з не чітко окресленим місцем, але чітко сучасна, де українське зчитується з мови, локацій, деталей, настрою.

Кожний з цих фільмів є за що виділити. Скажімо, в "Живій" є безпрецедентна для нашого кіно чудова операторська робота. "Микита Кожум’яка" - один з лідерів українського прокату, і один з небагатьох кінопродуктів вітчизняного виробництва, що був у міжнародному прокаті. А "Чужа молитва" стосується холокосту, оскільки 18-річна дівчина-героїня врятувала не тільки своїх, а й єврейських дітей.

Проте в більшості своїй ці фільми вкрай слабкі в драматургічному і формальному планах, і не дозволяють навіть уявити можливості пройти перший тур і тим паче другий майбутніх академічних змагань, коли представлені з усього світу фільми формуються у короткий список, з якого потім вибирають номінантів на "Оскар". Втім, один з них таким був. "Стрімголов". Після обговорення він був другим у списку претендентів, - за нього віддали свої чотири голоси третина комітету.     

 

Сучасний, драматично-соціальний, він наближається до "Племені" - і жанрово, і стилістично, і психологічно. Він не про глухонімих, і це плюс, але він про інші проблеми - наркотики, алкоголь і стосунки між протилежними статями в умовах війни. Самої війни у фільмі не показано, вона навіть не згадується. Вона як при синестезії – відчувається на смак, витає у повітрі, чується через "Воїни добра" в клубі або через повістку до військомату, що отримує герой. Натомість "притрушеність" героїв – як віддзеркалення загальної незрозумілості і напруги, але й загального відчуття рідності. Вона, красива і сумна Катя, не їде до Берліну з бойфрендом, "бо це не моє", каже вона, "моє – бути тут і зараз". А він, колишній нарік і алкаш у зав’язці музикант Антон, повернувся зі Швейцарії. Їх стосунки – болюче щастя в передчутті недоброго. І весь фільм просякнутий цією психологічною важкістю. Що адекватно передає камера австрійського оператора Себастьяна Талера, котрий знімав фільм Юрія Речинського "Січень-березень". Незворушна, безсоромна камера, що не відвертається ні під час поцілунків героїв, ні під час пекельно-песимістичної промови героя про дике їх спільне майбуття, якщо вона наважиться залишитися з ним.

Драматизм і навіть трагізм "Стрімголову", з холодністю і ревізіонізмом часу, з відстороненістю і режисерською чесністю Марини Степанської, робить його гострим, незручним для перегляду мас, але цікавим з точки зору українського кіно і кіно світового. Не дивно, що він був у головному конкурсі фестивалю в Карлових Варах, хоч нічого і не отримав. Достойний претендент, він поступився "Рівню чорному". І треба сказати, заслужено поступився.

Тепер Україна, ледь не вперше за свою новітню історію, матиме сильного представника... Інша справа, що він не має нічого спільного з тенденцією щодо "оскарівських" претендентів і тим паче переможців.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

31.08.2017, 17:50
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 19 вересня 2017

    Коаліція "Ямайка": чого чекати від виборів у Німеччині

    За партійними кольорами цю можливу коаліцію вже прозвали «Ямайкою», бо вони повторюють кольори прапора цієї острівної країни

     
    • 19 вересня 2017

    Финал дела Вороненкова. Что известно через полгода после резонансного убийства

    Следствие пришло к тому, что бывшего депутата Госдумы убили руками украинских националистов, посредством российского “вора в законе”, по заказу ФСБ

     
    • 18 вересня 2017

    Як Тимошенко програла Януковичу. Технології українських виборів у 12 історіях. Частина 5

    Технологія "проти всіх", підвезення виборців, зіркові колгоспи і нереалізовані піраміди

     
    • 18 вересня 2017

    Марина Степанська: "В мене був простий задум – зробити таке розмовне кіно, яке б ти дивився і думав: "О, у мене відбувається те саме!"

    Ми починали знімати, і я точно знала, що перші два дублі підуть в смітник. Тоді я казала: "Олег Петрович, зараз був Театр Франка…", а він аж злякався: "Що, Боже, правда?!!!"

     
Система Orphus