Море по коліна: два несподівані українські романи

Давно відомо: книжки, як правило, розповідають нам не про реальність, а про інші книжки
22 серпня 201717:00

Давно відомо: книжки, як правило, розповідають нам не про реальність, а про інші книжки. В цій добірці – два саме таких романи: філософ Володимир Єрмоленко спирається в своїй оповіді на наріжний камінь всієї світової літератури – "Одіссею" Гомера, а одесит Іван Козленко – на добряче призабутий роман класика української літератури Юрія Яновського "Майстер корабля". До того ж, це саме два дебютні українські романи, одним із головних героїв яких виступає море як таке. А про що ж і ще хочеться думати наприкінці серпня і під кінець сезону відпусток, як не про нього?

Ці книжки – далеко не ідеальні, але щось у них є: читацький попит тому яскравий доказ. А от що саме – давайте розбиратися. Доброго вам серпневого читання.

 

 

Володимир Єрмоленко, Ловець океану (ВСЛ, 2017)

В історії літератури є герої, сказати б, матричні - такі, що центрують собою не лише ті сюжети і ті книжки, в яких йдеться саме про них. Дон Кіхот, Гамлет, Робінзон – і Одіссей, який хронологічно є першим. Персонаж, який ще в гомерівському епосі був вкрай амбівалентним, з’єднувальна ланка між світом античним і "модерним": саме Улісс-вигнанець є чи не першим героєм нового типу, який ламає міфологічний час, провіщаючи прихід історії, яка не знає повернень. Звідси й така увага до нього протягом подальших століть, звідси й така його роль в столітті ХХ-му: вік безпритульності свого героя розгледів швидко і вже не відпускав – епопея Джойса тут лише фрагмент. З іншого боку, створити свою "Іліаду" й "Одіссею" - розповідь про формотворчу війну і впорядкування світу – намагається чи не кожна європейська література, українська - не виняток. Просто що наш Гомер, він же Гоголь, подарував базові тексти іншій культурі: друга редакція "Тараса Бульби" тому підтвердження.

Та природа не терпить порожнечі, і періодично спроби залатати діри і "наростити коріння" хоч би й заднім числом таки відбуваються. Роман філософа й есеїста Єрмоленка – одна з них. Щоправда, письменник-дебютант звертається саме до оригінальної історії, не намагаючись вдягнути героя в шати сучасності. Таке відбувалося й раніше (всілякі дописування, переписування і продовження в діапазоні від Плутарха і Ганса Сакса до Бродського і навіть Террі Пратчетта), але в Єрмоленка є своя версія.    

 фото ЛітАкцент

Одіссей повертається на Ітаку, але там його ніхто не чекає: Пенелопа зникла, Телемах також. Розмірковуючи над причинами своїх перманентних невдач, добряче втомлений герой доходить до висновку, що лише спокута може тепер зарадити – а отже, треба плисти знову, в зворотному напрямку: ще раз усіх побачити, спробувати зрозуміти, перепросити. Тобто треба "розгледіти в іншому Іншого", перестати бути героїчним егоцентриком. Важливий момент: в романі ми зустрінемо далеко не всіх персонажів гомерівської історії. Не побачимо Ментора, провидця Феоклимена, царя Нестора, та головне – не буде "першорядного" Поліфема (а яка б могла бути зустріч!). Однак, здається, автор не просто недооцінив драматичний потенціал матеріалу чи хотів розповісти "гендерно справедливішу" історію. Бо ж натомість є бог Діоніс, а весь роман центрується жіночими образами: Навсикая, Каліпсо, Цирцея, навіть Аріадна. Одного погляду вистачає, аби зрозуміти - перед нами пригоди еросу в його грецькій класифікації: любов-манія, любов-людус (змагання), власне ерос, і, звісно ж, агапе – божественна любов.  Нема де правди діти: "Ловець океану" - роман саме про любов, але у форматі якраз сентиментальної (щоб не сказати – романтичної) прози. Добре нам знайомої.

Єрмоленко, не помітивши чи злегковаживши, втрапляє у страшну пастку - куди небезпечнішу, ніж Сцилла і Харибда разом узяті: письменник зсередини української літератури, безкінечно травмованої пафосом і воланнями, написав взірцево патетичний текст. Зрозуміло, що цілив він в інший пафос, отой арістотелівський, трагічно-піднесений, але попав у наш, з покритками і безкінечним мотанням жил на лікті. Культурний спадок зіграв проти філософа: спираючись на класичне першоджерело, Єрмоленко не так повертає нас до первісного очищеного поняття, як примножує "національну хворобу" - перед читачем формат чи не класичної української мелодрами (коли "і сильно, і красиво, і з надривом"), хоч і на легендарному давньогрецькому матеріалі.

 Одіссей і Навсикая. Картина Жана Вебера

До того ж, базовою рисою пафосу у нас часто була і є пошлість – в значенні банальності, засилля трюїзмів (і сюжетних, і смислових), відсутності естетичного смаку. Один із її виявів – афористичність, бажання послуговуватися концентрованою мудрістю, сягаючи на малій текстовій території небувалих смислових глибин.  Вірна читацька любов до таких речей зрозуміла: в списках бестселерів взагалі багато поганих книжок. Людям часто хочеться, аби "коротко і про найважливіше", хочеться літератури як порадниці і збірника рецептів на щодень: звідси, до речі, і така популярність "Маленького принца", книжки, за великим рахунком, страшенно пошлої.  

Але ж існує й "національно-патетична" специфіка афористичної традиції  - і вона також грає проти Єрмоленка. "Ті, хто шукає слави, втрачають душу", "Кохання – та саме війна, тільки ти прагнеш не перемоги, а поразки" - ці більш-менш авторські афоризми хоч-не-хоч нагадують нам не так Монтеня чи хоча б Єжи Леца (і навіть не Коельйо), як Костенко і Дочинця. І з’являється відчуття читацької незручності за автора, яке для останнього – майже смертний вирок: хай би вже сильно дратував.   

А що з хорошого? Спроба доточити давно знані історії, надати епічним героям, героям-функціям, психологічної глибини (Навсикая хотіла вчинити самогубство, а Каліпсо виявляється не такою і бездушною); непогане відчуття оповідного ритму (щоправда, він тут часто стає самоцільним, відміняючи потребу в сенсі – "загойдати затуманивши"); більш-менш притомний - хоч і відкритий - фінал, який, вочевидь, з огляду на анотацію не важко передбачити. А ще: стимул перечитати "оригінал".

У Володимира Єрмоленка, попри відчутну свіжість задуму, врешті вийшла консервативна книжка: в цьому винна і наша літературна пам’ять (точніше – "естетична травма"), і сам автор. Модерний Одіссей, який у Гомера виривався і випливав у лінійний час і велику – майже справжню - історію, тут волею письменника знову відбуває "вічне повернення", вертаючись туди, звідки колись почав. Та все це не означає, що "Ловець океану" роман відверто поганий, ні. Просто це роман відчутно вторинний, де нова розповідь вливається у старі міхи, які не лише потерлися – вони до крові намуляли очі. Тому й вийшло, що не Єрмоленко вловив вічну Історію, а безсмертні українські боги Пафос під руку з Патетикою добряче відтопталися на "Ловцю океанів". 

 

Йван Козленко, Танжер (Комора, 2017)

 

Ще один дебютант, письменник з Одеси, який, щоправда, нині пішов у іншу галузь, очоливши Центр Довженка. Бо роман цей писався десять років тому, вийшов і був похований в братній могилі журналу "Київська Русь"; пізніше кілька разів редагувався, а тепер ось, в обрамленні додатків, відбув своє друге народження. І все це тут важливо й прикметно: і те, що Козленко одесит, який активно думає про культурні міфи рідного міста, і те, що він ангажований історією кіно, і те, що писав текст молодий прозаїк певний час тому, а зараз – з подачі редакторів – вирішив унаочнити те риштовання-фундамент, на яких він і зводив свою книгу. 

З них і варто почати: бонусом наприкінці розміщено фрагменти важливих (хоч і не завжди точних) спогадів Бажана й Островського і одне імпресіоністичне оповідання Яновського, присвячене другові Довженку. Спільний для всіх – описуваний період, умовно – середина 20-их років, коли і було створено "Майстра корабля" - наріжний для української літератури модерністський текст, важливий тоді і мало читаний потому.  В його основі – реальні події, дружба між молодим Яновським, майбутнім генієм Довженком і балериною Ітою Пензо: чи то взірцевий платонічний роман, чи то щось пікантніше, але суть не в тому: автор писав-конструював саме українську Одесу – так, багатокультурну, але й таку, де відчутним є якраз "український слід". Від цього Козленко і танцює.

Його герої – ще одна тріада, вже третя, після реальних Яновського-Довженка-Пензо і героїв "Майстра корабля". Люди, які святкують життя, мріють про велике і говорять про мистецтво: молодий протагоніст Орест (тут також можуть бути цікаві міфологічні конотації), який хоче писати, та більше відвідує клуби з ресторанами і періодично мучиться величчю рідного міста, що лишилася далеко в минулому.  Режисер Сева, який пропонує Оресту зіграти в його фільмі про 20-ті (в роман, поза іншим, вмонтовано і його сценарій, знову таки – переказ стосунків трьох реальних митців), його дівчина Марта – на позір героїня суто фіцджеральдівська, але не без другого дна, коли і віктимність, і певна глибина присутні. І звісно ж, Одеса: конкретна географія, що пояснюється в численних примітках, і вічне море як невідступне тло: радісне, тужливе, контрастне – за необхідністю.  

 

Сам Козленко в добротній післямові чесно зізнається, що хотів написати "перший одеський патріотичний і водночас гомоеротичний роман". Про що мова? Ну, з гомоеротичним зрозуміло: Яновський у вмонтованому сценарії цілується у ванні з Довженком, до того ж, відчуває до нього щось більше, ніж просто ніжна приязнь. А сам Орест потроху відбуває схожі досвіди вже в реальному житті: і щоб у роль вжитися, але й тому, що так йому хочеться насправді. Нічого скандального,  плюс – все це може бути хорошим гачком, аби актуалізувати в старшій школі (а Козленка можна радити старшокласникам) розмову про "наші 20-ті". Складніше з "патріотичним": у всуціль російськомовному місті колись і сам Козленко в якості редактора майже самвидавних  часописів, а тепер і його герой хочуть виліпити рідній Одесі українську культурну ідентичність. Матеріал для того є, та й панівний жванецько-бабелівський міф вже добряче відгонить однобокістю і кон’юнктурною мертвечиною. 

Цим проблемам в "Танжері" (назва якраз і відсилає нас до тих "вільних" післявоєнних міст, які були територією вседозволеності і в яких буйно квітнув різномастий нонконформізм) присвячено не один монолог і діалог, що перетворюють дебютну прозу на запальний маніфест, в якому, щоправда, порушуються і вкрай несимпатичні для діючих осіб питання: і про зрозумілу штучність такої ідентичності, і про її однобокість, і про непрості стосунки етики з естетикою, а історії з сучасністю ( а на дворі початок нульових, коли Одесу "вкотре програли"). Тобто це той ідеологічний романтизм, який сильно кипить, але швидко випаровується.

Цим юнацьким романтизмом заряджено і весь роман, звідси його плюси, але також і неприкриті вади. З перших: добре резонуюча з настроями Ореста романтика революції і маловідомі розділи пістрявої одеської історії,  любовна робота з "першоджерелами" і та атмосфера, яку, вочевидь, на всіх рівнях Козленко й хотів відтворити: де і сентименти, і туга, і шал, і приреченість. З других: відсутність психологічних мотивувань (чому Сева робить те, що робить? Чому Орест такий, а не інший?), заслабкий сюжет, про який так часто забувається, і бажання дебютанта втиснути в першу книжку якомога більше: щоб і Ґессе, і Берроуз, і друзі-сучасники, і Арто з футуристами. В якийсь момент "Танжер" взагалі починає скидатися на філологічний роман.

Та головна вада - рихла художня фактура, що просідає під тягарем отих яскравих і направду важливих вкраплень: фото, неявні цитати, розлогі коментарі й історичні екскурси, багатоповерхова літературна підкладка. Про мову героїв не згадуємо: було багато правок, і тепер чорт ногу зламає – не розібратися, на якому койне всі вони початково говорили. До того ж, нереалістичні діалоги – спільна біда всього "сучукрліту". Видається, що, "оголивши риштовання", автор не так собі додав, як навпаки – себе ж і обікрав: переобтяживши книгу, він надто невигідно підсвітив свій достоту "учнівський" текст фрагментами прози зовсім іншого калібру.  

А втім, хороший письменник часто перевіряється саме роботою з еротикою. У Козленка чимало недолугостей і неточностей, але за нього не соромно: він не Кундера, але й не Дашвар, щось тут є. Та й перевірку фіналом – прокляття будь-якого запального початківця – автор проходить якщо й не добре, то принаймні безболісно: концептуалістські претензії всього тексту відіграються сповна, відчитати в останніх сторінках можна купу всього: зневажена мадонна і лжепророки, віктимність як національна ідея і дорослішання культури через насилля над нею. В той час, як "материкова" молода проза в лиці Карпи і Дереша займалася фіксацією власних "девіантних" досвідів, одесит Козленко намагався працювати з самою реальністю, шукаючи опертя в минулому. А з цим у нас до сих пір проблеми.

 фото Одесская жизнь

Але і тут є "але": так довго міркуючи про український одеський міф, жодної позитивної програми нам так і не являють. Говорять, сперечаються, врешті страждають, але суть за цим якось затрачається. Якій бути Одесі? Що робити з усім тим спадком? Що робити самому Оресту? Мовчить Молдаванка, не дає відповіді. Хочеться сказати, що це проза ідеологічно капітулянтська (правда, за свою романтичну революційність сьогоднішні герої розплачуються геть не так страшно, як їхні попередники: історія-бо повторюється як фарс), чи що "гора народила мишу". Але є підозра, що Козленко розуміє все правильно – просто втілити це забракло майстерності. Він-бо ще далеко не Майстер, радше – підмайстер, ремісник. Хоч і натхненний. 

І все ж, поза системними вадами і базовими помилками, дещо спільне в дебютних книжках Єрмоленка і Козленка таки є – і це не лише море. Звісно, книжки бувають або хорошими, або поганими; але ці романи – якраз посередні (не штиль і не буря), що їх по-своєму рятує одна обставина: ці письменники щиро люблять те, про що пишуть, або принаймні – бережно до нього ставляться. Вони дійсно люблять літературу.

Не аж така індульгенція, та й будь-який графоман по-справжньому закоханий у  своїх героїв. Але це точно є базовою умовою добрих книжок: цинізм – як протилежність пафосу – також украй рідко може стимулювати щось справжнє і важливе. Отже, засновки у наших авторів хороші - втілення часто погані. Курс правильний, але прилади постійно підводять. В море зайшли, але тільки по коліна: мілко навкруги, та й купа інших поруч товчеться. Треба йти на глибину. А там подивимось.  

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

31.08.2017, 18:43
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 19 вересня 2017

    Коаліція "Ямайка": чого чекати від виборів у Німеччині

    За партійними кольорами цю можливу коаліцію вже прозвали «Ямайкою», бо вони повторюють кольори прапора цієї острівної країни

     
    • 19 вересня 2017

    Финал дела Вороненкова. Что известно через полгода после резонансного убийства

    Следствие пришло к тому, что бывшего депутата Госдумы убили руками украинских националистов, посредством российского “вора в законе”, по заказу ФСБ

     
    • 18 вересня 2017

    Як Тимошенко програла Януковичу. Технології українських виборів у 12 історіях. Частина 5

    Технологія "проти всіх", підвезення виборців, зіркові колгоспи і нереалізовані піраміди

     
    • 18 вересня 2017

    Марина Степанська: "В мене був простий задум – зробити таке розмовне кіно, яке б ти дивився і думав: "О, у мене відбувається те саме!"

    Ми починали знімати, і я точно знала, що перші два дублі підуть в смітник. Тоді я казала: "Олег Петрович, зараз був Театр Франка…", а він аж злякався: "Що, Боже, правда?!!!"

     
Система Orphus