"Руїни бога" — новий роман неперевершеної письменниці Кейт Аткінсон. Це драматична історія Тедді Тодда – поета, героїчного льотчика, батька й турботливого дідуся, який пережив війну й бачив багато такого, що не передається словами. Проте зрештою виявиться, що всі воєнні перипетії, крізь які пройшов Тедді, і близько не дорівняються до тих проблем, які чекатимуть на нього в майбутньому.
Одна з найкращих книжок 2015 року за версією видань Time, Washington Post, The Chicago Tribune, The Seattle Times, Kirkus та інших. "Руїни бога" здобули престижну британську нагороду Costa Book Awards у номінації "Найкращий роман". В Україні ж книжку видав Наш Формат, а INSIDER друкує уривок з книги, щоб ви вирішили - ваша вона чи ні.
***
Він рушив до станції в сутінках і щойно сів у вагон другого класу, зрозумів, що душно й паморочно йому не від віскі Г’ю, а від коклюша Ненсі. Через хворобу йому довелося на кілька тижнів відкласти план записатися в армію, а коли він нарешті дістався до вербувального пункту, йому сказали їхати додому й чекати. Допіру навесні 40-го в дім, де він винаймав житло, прийшов конверт із видрукуваним на жовтому папері наказом від міністерства авіації: він мав з’явитися на стадіон Лордс-Крікет-Ґраунд для співбесіди. Улітку перед тим, як Тедді почав навчатися в Оксфорді, батько зводив його в Лордс на перший загальноіндійський тестовий матч з крикету. Дивно, що саме там судилося початися його війні. "Англія перемогла з відривом у 158 ранів", — сказав батько, коли він розповів йому, де буде співбесіда. Цікаво, за скільки ранів вони виграють війну? (Тоді Тедді ще зловживав метафорами). Виявилося, за 72: стільки вильотів він здійснив до кінця березня 1944 року.
Тепер він ходив на роботу з легшою душею. Спинявся почухати кота, який куняв на осонні на стіні. Скидав капелюха перед ошатною пані, яка, причарована, посміхалася йому у відповідь (доволі провокативно, особливо як на той час дня). Зупинявся понюхати пізній бузок, що звисав через огорожу парку Лінкольнс-Інн-Філдз. Отже, "мрія і слава" Вордсворта не забуті.
Коли він заходив до банку, на нього навалювався звичний запах полірованого дерева й міді. "Скоро цьому настане кінець, — думав він, — скоро кінець".
*
Тедді повернувся майже за два роки, з крилами на формі, завершивши в Канаді Програму навчання авіаторів Британської співдружності. З Нью-Йорка він приплив на "Квін Мері". "Мило, — сказала Іззі, коли він їй про це повідомив. — У мене про цей лайнер щонайкращі спогади". Тедді не став їй розповідати, що тепер це транспортний корабель американських збройних сил, і його ледве туди влаштували ("у трюм"), бо людей, половина з яких цілу дорогу страждала на морську хворобу, туди напхали більше, ніж тих сардин у банку. Вони й почувалися вразливими, як ті сардини, — перетинали Атлантичний океан у жахливу негоду й без супроводу, бо вважалося, що лайнер може обігнати німецькі підводні човни (Тедді в цьому сумнівався). "Так, годували чудово", — сардонічно сказав він їй (хоча їжа справді була добра, як порівняти зі скупими пайками). Він не був певен, чи вона вловила іронію. З Іззі ніколи ні в чому не можна бути певним.
Після Канади йому дали кілька днів відпустки перед тим, як відправити в навчальну частину бойової підготовки. Сестрі вдалося вирватися з Лондона й пообідати з усіма в Лисячому закуті. Іззі теж "прибилася" до них без запрошення, за словами Сильвії. Отже, ось як виглядав колектив станом на осінь 42‑го: Памела евакуювалася бозна-куди, хоча незабаром повернулася; Моріс проводив більшість часу в бункері при Вайт-голлі; Джиммі був на військовому навчанні у Шотландії. А Г’ю помер. Як таке сталося? Як батько міг померти?
Тедді дали відпустку за родинними обставинами, а флот (в особі Урсулиного коханця з міністерства, хоча Тедді цього й не знав) знайшов йому койку на торговому судні, що пливло в супроводі, проте в останню мить наказ відмінили.
— Ти все одно не встиг би на похорон, — сказала Сильвія, — тож тільки дарма смикався б.
— Дивно, — тягнув Моріс, — що в нас тут війна, а хтось узагалі зважив на таке проханя.
— Моріс у нас із тих, — сказала Урсула, — хто ставить печатки (або ні) і перекреслює прохання червоним чорнилом. От він запросто скасував би запит на відпустку за родинними обставинами.
Моріс розгнівався би, якби довідався, що його зарахували до тих дрібних чиновників, які ставлять печатки. Він ставив підписи — вільні недбалі підписи ручкою фірми "Шиффер". Проте в цьому випадку рішення приймав не він.
І тому, хто відмовив Тедді, треба було подякувати. Конвой зазнав нападу субмарин, і судно, яким мав пливти Тедді, пішло на дно — ніхто не вижив.
— Тебе вберегли для вищої мети, — сказала Урсула.
— Ти ж у таке не віриш, правда? — Тедді занепокоївся, чи не підчепила сестра релігію.
— Ні. Життя і смерть — випадковість, це я вже засвоїла.
— Точно. Це ми ще на минулій війні засвоїли, — сказала Іззі, підкурюючи, хоча вона майже не доторкнулася до курячої печені, яку Сильвія зготувала на обід. Сильвія забила птаху зранку, щоб "відсвяткувати" повернення "блудного сина". ("Знову", — подумав він. Це що, його роль у цьому житті? Вічний блудний син?).
— Та який же я блудний, — затявся Тедді. — Я вчився воювати.
— А ми все одно закололи курча відгодоване, будемо їсти й радіти, що ти вернувся, — сказала Урсула.
— Та це ж старий бройлер, — заперечила Іззі.
— Точно як ти, — Сильвія, звісно, не стрималася.
Іззі відштовхнула тарілку, і Сильвія сказала:
— Сподіваюся, ти доїси. Ця курка померла за тебе.
Урсула порснула сміхом, Тедді їй підморгнув. Веселитися без Г’ю видавалося неправильним.
Іззі рушила до Америки, щойно оголосили війну, але на той час, коли корабель Тедді пристав у Ліверпулі, уже повернулася — мовляв, "патріотизм" це вища моральна чеснота, ніж безпека.
— У слові "патріотизм", — нищівно підсумувала Сильвія, — недарма міститься слово "пат". Ти вернулася, бо твій шлюб зайшов у глухий кут.
Сильвія казала, що чоловік Іззі — славетний сценарист — "крутив у Голівуді романи направо і наліво". При слові "романи" Тедді зиркнув на Урсулу, яка сиділа по той бік столу в стилі Регентства, але та не підводила погляду від тарілки з жертовним курчам.
Сильвія розвела цілу зграю курей і вдало міняла яйця на все потрібне. Коли кури переставали нестися, вони зазвичай закінчували життя на обідньому столі у Лисячому закуті.
— БМН, — сказала Урсула, і, помітивши, що Сильвія не зрозуміла, пояснила: — Брак Моральної Наснаги. Ті, хто сумніваються. Коли у солдатів здають нерви, це називають боягузтвом.
— В окопах я не раз таке бачила, — сказала Іззі.
— Не бувала ти в окопах, — Сильвія завжди дратувалася, коли Іззі згадувала про свій досвід під час останньої війни. Усіх їх це почасти дратувало. Як не дивно, лише Г’ю був доволі-таки терпимий до "війни Іззі", як він це називав. Він зустрів її під час бійні на Соммі — на передовому санітарному пункті, одразу за лінією вогню. Він розгубився, побачивши її. Вона там була не в своїй тарілці: її місце — у салонах Гемпстеду, у вечірній сукні, у супроводі причарованих залицяльників. Окопи майже витіснили йому спогади про її "необачність", як він намагався називати її скандальний роман із одруженим старшим чоловіком і позашлюбну дитину. Хай там як, це була геть інша Іззі. Ця Іззі з кров’ю на щоці начепила на форму брудний фартух і виносила металеве судно з якоюсь гидотою, а побачивши його, видихнула: "Овва, та ти живий, чудово! Цілувати не буду, я геть брудна". У неї на очах були сльози. Тієї миті Г’ю пробачив сестрі багато майбутніх, іще не скоєних помилок.
— Що ти тут робиш? — спитав він із чулим занепокоєнням.
— А, я в СЗПД, — легковажно пояснила вона. — Виручаю, чим можу.
— Це чоловіки були в окопах, — стояла на своєму Сильвія, — а не аристократки-добровольці.
Іззі не розгубилася:
— Сестринський загін першої допомоги — це не пещені аристократки. Ми ніякої праці не цуралися, — а тоді тихо додала: — І не можна нікого називати боягузом.
— Згодна, — сказала Урсула, — а курча непогане.
Тедді розсміявся — у гуморі він знаходив прихисток. Його жахала думка, що в боях, які на нього чекали, він не виправдає сподівань.
— Курки злякалася, — сказав він, вказуючи на курча в тарілці Іззі: і він, і Урсула балансували на межі істерики.
— Ну ви й дітлахи, — буркнула Сильвія.
"Не зовсім", — подумав Тедді. Це їм-бо доведеться обороняти Сильвію, її курчат, Лисячий закут, свободу.
Листи, які сестра писала йому в Канаду, були доволі скупі ("Акт про нерозголошення державної таємниці, сам розумієш"), але він читав між рядків і розумів, що почувається вона так собі. Тедді ще не пройшов випробування полем бою, а сестра — так.
Вона, звісно, як у воду дивилася: війна справді була "страшна". Сидячи в теплому, затишному, м’якому сидінні в канадському кінотеатрі й об’їдаючись попкорном, він у жасі дивився кіножурнал бомбардування Британії. Роттердама. Варшави. Франція справді здалася. Тедді уявляв, як під гусеницями танків соняшникові поля перетворюються на болото. (Хоча цього якраз не сталося — соняшники нікуди не ділися).
— Так, ти багато пропустив, — сказала Сильвія, мовби він запізнився в театр.
Виявляється, тепер мати знала про війну все і стала на диво войовнича — мабуть, у відносному затишку Лисячого закута це нескладно.
— Її звабила пропаганда, — сказала Урсула, мовби Сильвії за столом не було.
— А тебе ні? — спитав Тедді.
— А я віддаю перевагу фактам.
— То ти в нас тепер Гредграйнд, як у Діккенса? — озвалася Сильвія.
— Чого ж?
— І що кажуть факти? — спитала Іззі.
Урсула мала знайому в міністерстві авіації, але не стала казати, що шанси Тедді пережити перший бойовий виліт були в кращому разі зникомі, а шансів пережити перший строк узагалі майже не було. Натомість вона бадьоро повідомила:
— Що це — справедлива війна.
— Слава Богу, — сказала Іззі, — прикро було б боротися у несправедливій війні. Будеш на боці янголів, мій любий.
— То янголи в нас — британці? — спитав Тедді.
— Хто б сумнівався.
