Трилери, детективи, пригодницькі романи… Усе це оглядачі зазвичай зараховують до категорії літнього читання та переліків "Яку книжку взяти в відпустку". Так, наче решту року всі ми читаємо винятково класику та елітарну сучасну прозу! Погляньмо правді в очі – справа в іншому. Комусь детективи просто до смаку, незалежно від сезону й обставин. Наприклад, наше сьогоднішнє тріо підійде як для пляжу, так і для поїздок у транспорті кам’яних джунглів великого міста.
Тож поговорімо про три перекладні новинки від українських видавництв: англійський, швейцарський та французький детективи. Що їх об’єднує? Те, що всі вони стали бестселерами, від кожного неможливо відірватися (врахуйте цю обставину, беручись за книжку) та мають непередбачувані кінцівки. Здається, цього вже достатньо для поціновувачів жанру?
"Глибоко під водою" Пола Гоукінз (Клуб сімейного дозвілля, 2017)
 |
Професіональна біографія цієї англійської письменниці – сама по собі цікава історія. Пола Гоукінз народилася в Зімбабве, університетську освіту ж отримала в Оксфорді. 15 років працювала журналісткою бізнесової тематики, зокрема й для The Times. Писати книжки почала під псевдонімом Емі Сілвер. І які книжки: не журналістський нон-фікшн чи трилери, а любовні романи! Проте нині в інтерв’ю Гоукінз зізнається, що направду знайшла себе в жанрі детективного трилеру. Ще б пак: її попередня книжка "Дівчина у потягу" стала справжнім міжнародним хітом. Продалося понад 18 мільйонів примірників, роман переклали на 40 мов, за рік після виходу книжки з’явилася екранізація, а письменниця потрапила в 10-ку найзаможніших літераторів світу. Тож як критики, так і звичайні читачі з нетерпінням чекали на її новий твір. Що ще цікаво: в Україні роман "Глибоко під водою" видали в притомному перекладі буквально за місяць після виходу в оригіналі.
У новій книжці письменниця продовжила досліджувати дві теми, порушені в "Дівчині в потягу". Це тема пам’яті й того, які коники вона може викидати, а також психологічне та фізичне знущання з жінки в стосунках із чоловіком.
Хоча сюжет та композиція тут зовсім інакші. У "Глибоко під водою" йдеться про маленьке англійське містечко, головною туристичною принадою якого є Затон Утоплениць – містичне місце, що забрало життя десятка жінок за кілька століть. Люди вважають, що вода затону манить до себе тих із них, хто потрапили в халепу... Розповідь, власне, починається з того, що в річці знаходять Нелл Еботт – мисткиню, яка збирала для своєї книжки історії про жертв Затону, й найбільше з усіх містян ним цікавилася. Тож що за іронія долі – скінчити в Затоні власне життя! Донька померлої Ліна впевнена, що це було самогубство, а сестра Джулс, яка багато років не спілкувалася з Нелл, – ні. З цією смертю пов’язана ще одна – загибель в Затоні Утоплениць зразкової школярки Кейті за декілька місяців до того. Здається, деякі мешканці міста знають про це більше, ніж розповіли поліції. За розслідування береться детектив, що втратив у Затоні власну матір, та його не місцева колега, яка має на все це свіжий погляд. Підозри ж викликає чи не кожен інший персонаж, а розв’язка просто приголомшує…
Доволі швидко стає ясно, що містики в цій історії мало. Вона радше про людську (по факту – чоловічу) жорстокість і фатальні наслідки непорозуміння між близькими людьми, які родом із дитинства.
Під час читання повсякчас здається, що Гоукінз водночас і експериментує, і намагається застосувати успішні знахідки з "Дівчини в потягу". На відміну від дебютного трилеру, де йшлося, по суті, про дві родини, у "Глибоко під водою" значно більше героїв та колізій. Водночас авторка знову веде оповідь від імені різних персонажів, потоком свідомості яких подорожує читач.
У новому романі письменниця взялася за значно більше завдання – та чи впоралася з ним? Здається, герої вийшли не такими добре прописаними й яскравими. Та й саспенс поступається попередній книжці. Проте чимало критиків і звичайних читачів, що діляться враженнями в соцмережах, уважають цей роман Гоукінз майстернішим. Проте ми з ними дійшли згоди в тому, що нову книжку Поли Гоукінз варто читати й шанувальникам "Дівчини в потягу", й тим, хто, перефразовуючи відомий вислів, не читав чи засуджує.
"Правда про справу Гаррі Квеберта" Жоель Діккер (Видавництво Старого Лева, 2017)
 |
Тримайте ще одну історію про провінційне містечко з його жахливою таємницею. Цей детектив – друга опублікована книжка швейцарського письменника Жоеля Діккера, якого критики вже прозвали "молодим дияволом". У 10 він заснував свою першу газету, а в 20 отримав першу престижну літературну нагороду. Діккер настільки молодий, що навіть має власний Instagram! "Правду про справу Гаррі Квеберта" вже переклали на понад 30 мов, вона здобула Гонкурівську премію ліцеїстів та Гран-прі Французької академії. А ще роман став початком серії книжок про головного героя – молодого письменника Маркуса Ґольдмана, якому несподівано довелося взятися за власне розслідування.
Ви, мабуть, очікуєте на історію про загадкову Швейцарію? Та цього не буде – в детективі йдеться про Америку. В підлітковому віці Жоель Діккер проводив літні канікули в Новій Англії, тож мав на що спиратися, вигадуючи історію про містечко Аврора в штаті Нью-Гемпшир.
У 1975 році в цьому місті зникла 15-річна дівчина Нола. У 1998 році її скелет знаходять в саду найближчого друга та наставника Маркуса Ґольдмана – Гаррі Квеберта, одного з найвидатніших сучасних письменників країни. Літнього літератора підозрюють в двох умисних вбивствах, а Маркус усім серцем хоче довести, що його друг не винен. Водночас після яскравого успіху своєї дебютної книжки, Ґольдман не може написати ані рядка, а видавець вимагає наступний рукопис. Від депресії його рятує важлива місія – з’ясувати, що ж сталося в Аврорі 33 роки тому. Маркус опитує свідків, співпрацює з поліцією й з кожним новим розділом картина, здається, заплутується ще більше… Зрештою, він, звісно, пише про це свою книжку. В якій все виявляється не так, як було насправді.
Авторові вдається майже переконати читача, що винен той, хто з перших сторінок заявляє про непричетність, щоб урешті розвінчати й цю версію геть несподіваним чином, шокувавши читача ще кількома поворотами сюжету "по дорозі". Цікавою й свіжою є на перший погляд другорядна тема літературної творчості, яка в результаті виявляється так само ключовою для розслідування.
"Правда про справу Гаррі Квеберта" – це історія про кохання (нормальне та ненормальне, взаємне та без відповіді), про заздрість і пиху, про письменницьке ремесло, людські страхи і злети. Це хороша картинка Америки, написана не американцем. Це, безперечно, дещо більше, ніж детектив. Окрім таємниці та процесу її розслідування несподівано зворушливий роман Жоеля Діккера чомусь вчить і про щось пропонує замислитися. Водночас відчувається, що це молода проза, невимушена, недосконала, але перспективна. Автора хочеться читати ще, тож чекаємо від видавця публікацій інших книжок Жоеля Діккера.
"Літак без неї" Мішель Бюссі (Видавництво “Vivat”, 2017)
 |
Автор цього роману, також перекладеного з французької, – в минулому викладач географії, а нині – досвідчений майстер жанру. У 2013 році газета Le Figaro назвала Мішеля Бюссі одним із 10 найпопулярніших сучасних французьких письменників. Він щороку пише по книжці – їх у його бібліографії вже 16. Свого часу до активної письменницької роботи Бюссі надихнув успіх Дена Брауна.
Роман "Літак без неї" відзначили нагородою "Мезон де ля пресс" та ще сімома преміями, він продався тиражем в понад мільйон примірників. Ця книжка – перший переклад його твору українською.
У "Літаку без неї" також розповідається про давню загадку. 18 років тому в авіакатастрофі дивом вижило тільки немовля, яке виросло в красуню й розумницю Лілі. Впродовж усіх цих років за право уважати її онучкою боролися дві родини – заможна й бідна. Їй самій понад усе хочеться знати: вона Емілі Вітраль чи Ліз-Роз Карвіль? Так само це принципово для її коханого – аби мати право її любити.
Багатії найняли приватного детектива Ґран-Дюка, аби розкрити цю таємницю. Проте, здається, після усіх років він досі не має остаточної відповіді, з якої сім’ї походить дівчина. Всі знахідки, окрім останньою, ключової, він устиг викласти в щоденнику. Щоденник Ґран-Дюка прочитала Лілі й тепер має небезпечний план. Щоденник упродовж всього роману вивчає також головний герой – закоханий студент Марк, а разом з ним і читач. Цей документ – аж ніяк не стислі нотатки детектива, а "книжка в книжці", де розповідається про безліч зайвих речей – і водночас багато резонансних знахідок під час розслідування.
Більша частина подій "Літака без неї" відбувається впродовж одного дня, розписаного погодинною. Марк їздить спершу Парижем, а потім і Францією, у нього обмаль часу аби обміркувати описані в щоденнику факти, кожен із яких – включно з тестом ДНК, породжує нові сумніви… Спершу доволі спокійна оповідь раптом переходить у неймовірно напружений квест порятунку Лілі, сповнений несподіванок, небезпек та навіть вбивств. Коли друзі стають ворогами, вороги – друзями, а минуле виявляється геть не таким, як ти раніше собі думав.
Читаючи роман, одразу відчувається досвідченість автора – Мішель Бюссі майстерно веде розповідь, посилюючи інтригу до максимально дозволеної межі, тримає читача в неймовірній напрузі до останніх сторінок, викликає бурю емоцій…І не шкодує для аудиторії хеппі-енду. "Літак без неї" – насамперед динамічна й дуже професійно написана книжка, з якої може вийти дуже хороше жанрове кіно. Яке, до речі, якраз зараз знімається.
А ще цей детектив, навіть більшою мірою за попередні два, просто неможливо відкласти вбік.
Катерина Толокольнікова
