Road-books: що читати в передчутті відпустки

3 липня 201718:57

Новітня історія подарувала майже кожному з нас право на оплачувану відпустку і так само майже в кожного відібрала право на справжню подорож. Ту, що може тривати так довго, як хочеться, оминає туристичні місця з витертими до блиску пам’ятками і сягає настільки інтимних глибин, що стає метафізичною. І якщо простір навколо нас стає дедалі доступнішим і відкритішим, час змінюється настільки, що справжні подорожі з поверненням до себе справжнього, які відбуваються в часі міфічному, стають рідкістю.

Вічно блудним сином ми вертаємося до себе з усіх пасток світу, який вловлює нас щодня у свою суєту. І кожен з нас шукає свій шлях або новий прокладає маршрут по ледь окреслених орієнтирах.

Про справжні подорожі, сповнені відкриттів внутрішніх і зовнішніх, - у 5 книжках, що читаються як живуться.

Пауло Коельйо. Паломництво (Щоденник мага)

Про знамениту паломницьку дорогу святого Якова (шлях Сантьяґо - El Camino de Santiago), що веде до могили апостола в іспанському місті Сантьяґо-де-Компостела на іспанському узбережжі Атлантичного океану, чув майже кожен. Як і про бразильського письменника Пауло Коельйо. Однак не кожен знає, що саме завдяки його першому роману “Паломництво” (або “Щоденник мага”, 1987), який був написаний на основі власного містичного досвіду, отриманого під час подорожі цією дорогою, шлях Сантьяґо після тривалого періоду забуття знову став популярним. Він об’єднав навколо себе тисячі паломників і туристів, а Пауло Коельйо отримав подяку від іспанського уряду та аудієнцію у Папи Римського Івана Павла ІІ.

Історія дороги - цієї третьої в католицькому світі святині (після Єрусалиму і Риму), що протягом усього Середньовіччя стала свідком величезної кількості див, - почалася в ІХ столітті, коли до берега біля маленького іспанського містечка прибило човен з мощами, ймовірно, апостола Якова - покровителя Іспанії і Реконкісти. Тисячі паломників перетворили дорогу святого Якова на головну дорогу Європи другого тисячоліття і кордон з ісламським півднем, а також об’єдналися навколо християнських святинь і пам’яток. Зараз дорога святого Якова - частина культурного шляху Ради Європи Віа Регія (Via Regia), що протягом 4500 км з'єднує Західну і Східну Європу - вісім країн від Сантьяґо-де-Компостела до Києва .

 

Сучасні паломники і туристи мандрують по дорозі святого Якова від однієї святині до іншої серед мальовничої іспанської півночі, щоб наприкінці побачити ботафумейро (найбільше у світі кадило) в католицькому соборі в Сантьяґо-де-Компостела, та, звісно, океан з мису Фіністерре - середньовічного “краю землі”. Але в середині 1980-х майже не було свідків того, як нога Пауло Коельйо ступила на стоптаний за тисячоліття камінь дороги Сантьяґо в супроводі вчителя - Петруса, якого письменник назвав своїм доном Хуаном і завдяки якому прожив наяву “сагу Кастанеди”. У цій подорожі по дорозі святого Якова, на яку Коельйо спрямував “католицький орден RAM”, він пройшов усі сакральні зупинки, здолав не одне випробування, познайомився з власним демоном, спробував смерть похованого заживо - і написав книгу, яка може бути путівником як по зовнішніх, так і по внутрішніх “місцях сили”. З детальним описом вправ для здійснення тих відкриттів, заради яких потрібно заглибитися в себе і в пошуку яких навіть пси можуть ставати дороговказами - у ті стани, коли дива стають повсякденням.

“Я думав про те, що через дві доби мені наприкінці ХХ століття вдасться отримати часточку великого людського досвіду - того, що вів Уліса від Трої, Дон Кіхота - по Ламанчі, Орфея і Данте змусив спуститися в пекло, а Христофора Колумба - вирушити на пошуки Америки. Я сподівався прямувати до Невідомого.

 

Щойно отямився, я повернувся до машини. Якщо я навіть не знайду свій меч, паломництво по дорозі Сантьяґо безумовно закінчиться тим, що я віднайду себе”.

Майк Йогансен. Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію

“За мотивами” і маршрутом цього унікального в українській літературі “ландшафтного роману”, злочинно схованого від кількох поколінь, уже відбуваються справжні арт-подорожі Слобожанщиною. Адже саме ландшафт (а не “картонні ляльки” персонажів) - головна дійова особа цієї “Подорожі…”, що вийшла в Харкові 1930-го, - роману Майка Йогансена, вічного мандрівника, мисливця і майстра іронічного слова.

На відміну від звичного для нас формату “героя в інтер’єрі”, який разом із читачем в усіх проявах зовнішнього світу бачить себе, у цьому тексті багатозвучно і різнобарвно лунає насамперед світ у всій його пейзажній різноманітності. А споглядати його, прислухатися до нього може будь-хто - чи то подорожній Дон Хозе Перейра (він же Данько Харитонович Перерва), чи то його пес Родольфо. І пес, звісно, відчуває цей світ значно ароматнішим: “Степом маяли запахові портрети багатьох зайців, серед них раптом випливав образ дрохви, яскраво намальований у три запахи, конкретний і рельєфний як меццо-тинто, і не було квадрату, де не були б умонтовані ніжні мініатюри незчисленних перепелів”.

 

Адже “ніде не написано, що автор у літературному творі зобов’язався водити живих людей по декоративних пейзажах. Він може спробувати, навпаки, водити декоративних людей по живих і соковитих краєвидах”.А що повільніша подорож - то більше в ній можна прожити всіма органами чуттів, втрачаючи власну вагу і перетворюючись на точку відліку, на око-вухо-ніс і ноги, що йдуть, долають кілометри, балансують у системі географічних - степових і не тільки - координат. І немає значення, чиї то відчуття і чий баланс - самого автора, апокрифічної/ефемерної/фантастичної баби, доктора Леонардо, сетера Родольфо, абстрактного селянина Черепахи чи аморального читача, що уявляє голою майбутню коханку доктора Леонардо - прекрасну Альчесту. А отже - і що з ними буде наступному розділі і чи здійсниться хоч щось із обіцяного та очікуваного.

Усі радості чуттєвого споглядання світу всіма цими умовними персонажами читач проживає через іронічно наскрізні асонанси та алітерації, що не просто виграють звуками та формують сюжет, а перетворюють мову на мистецьку дію, відчутну на дотик, око і смак.

Умберто Еко. Баудоліно

Четвертий роман італійського письменника, професора та ерудита, написаний 2000 року, - на перший погляд, найпростіший з усіх його творів. Винахідливий і брехливий оповідач-містифікатор Баудоліно, в якому виразно проступають риси автора, пише і розповідає дивні оповідки, що сприймаються слухачами-читачами як правдиві і тому, як будь-яка інформація, формують реальність і Історію.

Від самого дитинства, коли він рятує імператора Фрідріха Барбаросу і стає його прийомним сином, Баудоліно починає свою подорож довжиною в життя крізь середньовічні фантазії та уявлення про світ - яким він бачився з маленького віконця осмисленої емпірики в ХІІ-ХІІІ ст. А оскільки науково-технічна революція була ще далеко попереду, через те віконце (здебільшого зі сторінок стародавніх манускриптів) у світоглядний краєвид трапляло багато дивних і навіть моторошних істот, що мандрували з книги в книгу, ставали символами, наповнювалися глибинними містичними сенсами і водночас населяли цілі країни - а точніше, не бачені ніким простори за межами ойкумени.

 

І хоча християнство сягало піку своєї історичної могутності, людська уява вірила не тільки в те, про що розповідала Церква, - вона шукала і створювала нові реліквії і святині. Баудоліно, як багато інших героїв середньовічних історій, шукає чашу Грааля і навіть знаходить її, але зберігає для нащадків не стільки реліквію - скільки шлях до неї, адже саме він є тим, що треба осягти - незалежно від результату, бо всі справжні святині - надзвичайно прості.

Віра - така важлива у потужному християнському Середньовіччі - все здатна перетворити на яв, переконаний Баудоліно. Він потрапляє в Константинополь, знищений 1204 року хрестоносцями під час Четвертого хрестового походу, і розповідає про свої пригоди, в яких важко відрізнити правду від вигадки, врятованому ним можновладцю Микиті Хоніату. Саме з його дому він збирається в свою останню подорож - кудись туди, за місця поселення ісхіаподів, паноціїв, блегмів та інших народців, де розляглося в Азії царство пресвітера Іоана - легендарного, вимріяного східними християнами царя-священика, спадкоємця апостола Фоми, що хрестив Індію. У пошуки цього сповненого всіх багатств світу царство, легенди про яке ширилися з ХІІ ст. від Китаю до Європи, Баудоліно всупереч усім аргументам вирушає вже в старості:

“- Хто зможе заприсягтися, що ти доживеш до закінчення подорожі?

- У подорожі молодієш”.

І незважаючи на те, що візантійський слухач почуту від Баудоліно дивовижу історію вирішив викреслити зі своєї історичної хроніки, вона все одно жива - “прийде час, і хтось інший, не менший брехун, ніж Баудоліно, її розповість”, переконаний мудрий Умберто Еко.

Юрій Андрухович. Лексикон інтимних міст

І все-таки подорож - це насамперед пронизана особистим досвідом географія, в котрій ідеться про накладання всього себе на новий культурно-історичний ландшафт - з усіма можливими наслідками. Особливо, якщо наслідок може оформитися в сюжет, народжений з побаченого-почутого-сказаного в географічно-картографічному діалозі. 111 коротких і не дуже міських сюжетів - “Лексикон інтимних міст” Юрія Андруховича, “автогеобіографія”, яку можна читати як словник - за пошуком, - або як роман - від першої до останньої сторінки.

Діалог письменника з кожним із міст можна продовжити власним читацьким досвідом, додати свою частину, адже ніщо так не сприяє творенню історій, як подорожі, навіть якщо ми їх тільки плануємо. Місто, що вже зайняло своє місце на нашій внутрішній географічній мапі, вже є частиною нашої особистої історії - і тому може бути частиною полі-, моно- і діалогу з кожним, хто готовий підтримати тему.

 

А Андрухович може, як ніхто - у цій книзі історій значно більше, ніж названих міст-розділів. Деякі історії короткі і були б майже не помітні звичайному туристичному оку, якби око письменницьке їх не оформило в сюжет. Звісно, гранично індивідуальний - але мандрувати в компанії Юрія Андруховича, дивитися разом із ним з вікна кімнати, в якій йому пишеться роман, розглядати книжки в старій берлінській квартирі, гуляти мостами і набережними, слухати в метро вуличних музикантів, пити все, що п'ється в барах різних міст у різні пори року і доби, чути його співрозмовників та іронічні діалоги, часто міжкультурні і з навмисними непорозуміннями - це компанія, на яку щастить у подорожах надзвичайно рідко.

Особливо, якщо порівняти свій досвід і досвід автора про спільно знайомі місця, по-новому пізнати міста українські, а також відчути глибину різниці між містами прохідними і тими, де твориться особистий міф, насичений багатошаровими сенсами та підтекстами. Всупереч примусовій “пам'яті села”, нав'язаній більшості з нас, цей “Лексикон…” додає кожному з нас урабністичної свідомості та способу мислення, по-міському щільного, інтенсивного та індивідуального.

“Нову книжку добре починати на новому місці - в іншому місті, в іншій країні, трохи навіть в іншому житті. Я навмисне пишу тут “інший”, а не “чужий”. Адже Берлін мені давно вже не чужий. Я люблю його передовсім за особливе відчуття легкості та відкритості, завдяки якому в Берліні мені вдається все. Перепрошую, я взяв забагато: не все, а дещо - отримати ключ, наприклад. У Берліні мені дають ключа від помешкання, а він виявляється ключем від міста. А часом і від світу” (БЕРЛІН, 2008).

Джон Стейнбек. Блудний автобус

Кілька маленьких людей великої країни, кожен зі своїм маленьким скарбом, в одному автобусі, а автобус - у негоді. Проста, майже побутова подорож усім її учасникам багато що дає зрозуміти і про себе, і про інших, і про життя. А читачеві - про все американське суспільство, яким воно було в 1940-х - далеке від глянцю й кіно, великих міст і компаній, хоча дія й відбувається в Каліфорнії і далекий, майже нереальний Кларк Гейбл все-таки визначає долі тих, хто знає про нього, але про кого не знає він.

 

Співчуття автора до всіх персонажів, яких він не поділяє на хороших і поганих, не ставить їм оцінок і не вішає ярликів, відкриває їхній внутрішній світ як вікно. І звичайні люди, про яких дуже мало знають великі й сильні світу цього, сягають загальнолюдських масштабів завдяки геніальній простоті авторського стилю, в якому не знайдеться нічого зайвого - ні в описі персонажів, ні в діалогах, ні в цілому сюжеті. І негода, що піднімає річки, розмиває дороги і зриває мости, - лише привід озирнутися навколо і побачити людей з усіма їхніми страхами та очікуваннями, дозволеними і недозволеними бажаннями, впевненістю в чомусь одному і невпевненістю в іншому. Тому що кожен з нас - маленька людина у великому світі, і з першим кроком за рідний поріг ми вирушаємо в подорож, одночасно щасливу і страшну, сумну і веселу, у якій ми часто не знаємо, що робити з собою і життям.

А Джон Стейнбек, що вміє розповідати такі історії на рівні інших відомих американців ХХ ст. - Е.Гемінґвея, В.Фолкнера та Т.Вулфа, масштабно подорожував і нестримно писав про побачене: після поїздки по СРСР видав “Російський щоденник” (1947), у якому з фотографічною уважністю роздивився життя звичайних людей за межами ідеології, а після подорожі Америкою, якою мандрував за кермом вантажівки разом з улюбленим собакою, написав “Подорож із Чарлі у пошуках Америки” (1962) - для тих, у кого дороги - в крові і кого не залишає байдужим гудок пароплава, рев літака чи прогрівання мотора машини.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

31.08.2017, 18:44
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 18 листопада 2017

    Соціальна Європа Туска. Як ЄС протистоїть правим і мобілізує виборців

     
    • 17 листопада 2017

    Ваше дело Труба: кому и зачем отдали ДБР

    Казалось бы, Матиос может праздновать досрочную победу, но во вторник вечером на стратегическом совете на Банковой выбрали нового директора для ГБР

     
    • 16 листопада 2017

    За «межею»: на що ходити чи не ходити в кіно наступного тижня

     
    • 15 листопада 2017

    Ситник VS Корчак – верхівка айсбергу великої війни

    З хронології виходить, що Ситник завів справу після протоколу, а заява Соломатіної сталась після викиду в інтернет офрекордзу директора НАБУ

     
Система Orphus