Вічна класика: 3 романи, які слід перечитати цього літа

Що читати влітку – питання прокляте. Хтось радить легке чтиво, хтось – книжки про мандри. Ми вирішили піти іншим шляхом і порадимо три англомовні романи, які, сказати б, є "золотим фондом" світової літератури.
Фото Petra Postcrossing, з flickr
6 червня 201718:30

Що читати влітку – питання прокляте. Хтось радить легке чтиво, хтось – книжки про мандри. Ми вирішили піти іншим шляхом і порадимо три англомовні романи, які, сказати б, є "золотим фондом" світової літератури. Інша справа – чи прочитані вони, а якщо так – чи правильно ми їх зрозуміли?

Кіплінґ, Джойс, Гемінґвей – вища логіка в такому доборі, окрім свіжих українських видань в чудових перекладах, тут є: усіх цих письменників у тій чи іншій мірі недооцінювали (випадок британця) чи переоцінювали (легендарна "складність" ірландця чи мало помічений низхідний рух у творчості американця). До того ж, і пишуть вони в цих книжках біль-менш про однакове: пошуки себе і життєві виклики, які треба приймати. Навіть якщо перспективи виглядають украй примарними. Загалом справжня література часто думає саме про це. А перед вами таки література справжня.

Інші книжки на сезон відпусток ми вам іще порадимо, а поки – класика, яка тому й прекрасна, що вічна. Бо жива. Літнього вам читання! 


 Ред’ярд Кіплінґ, Кім (Богдан, 2017, пер. Ю. Джугастрянської)

 

Кіплінґа ще за життя затаврували імперіалістом, людиною, яка своїми поглядами на все не-британське – і перш за все індійське – "інфікував підліткову літературу". Здається, можна було б уже запропонувати і нове прочитання, але панівною залишається сформульована більш ніж сто років тому точка зору: "трубадур імперії". Інша, не менш прикра вада інтерпретації, стосується того жанрового відомства, по якому класика так наполегливо прописують: "пригодницькі книжки для шкільного віку". Роман "Кім", написаний на межі століть (і останній у доробку автора), за уважного читання здатен рознести на шмаття обидві недоречності.

Кімбол О’Гара – він же Кім - ірландський сирота, якому випало зростати в Індії другої половини 19 ст.: жебракування, дружба з афганським торговцем, зустріч із ламою, навчання в католицькій школі – і політичні інтриги найвищого рівня. Як так? Справа в тому, що декорацією цій історії слугує "Велика Гра" - термін Кіплінга, який одразу ж увійшов у вжиток. За Внутрішню Азію змагаються дві імперії, Британська і Російська, на той час суттєвої переваги нема ні в кого, тому й ставки у цій грі, особливо для малого хлопця, можуть бути смертельно серйозними. Якщо подумати, то саме з "Кіма", наснажені його феноменальною енергією, пізніше вийдуть такі різні книжки (радше – цілі жанри), як "східний цикл" Гессе і першокласні політичні трилери Грема Гріна. Хоча велич роману розуміли вже в момент його виходу у 1901-му.

Повертаючись до "імперіалістичного тавра": Кіплінг щиро захоплюється Індією і Сходом взагалі, він ними хворіє і марить. Однак розуміє: Схід надто статичний, а попереду великі геополітичні бурі. Аби спокій і заколиханість регіону не почали провокувати ентропію, всьому цьому треба надати вектор. Залишатися осібно на своєму місці можливості вже нема – то чом би й не "пошлюбитися" з цивілізацією Заходу? Особливо – з її християнськими цінностями. Саме тут проступає трагічний парадокс британця: він хоче прищепити Сходу уявлення про високу жертовність і святе милосердя, але задля цього і сам готовий принести будь-які жертви. З їхнього боку. Щоправда, це виглядає цілком суголосно зі словами Христа: "Я приніс вам не мир, але меч". Позиція, вочевидь, агресивна, але й часи надходили геть не вегетаріанські. 

"Кім" - роман чесний, загравань із будь-яким читачем – хоч юним, а хоч і старшим – тут нема й близько: раннє дорослішання, несправедливість, відсутність можливості розкласти світ на чорно-білу гамму. Для Кіплінґа життя є територією всіх відтінків сірого (і це поруч із ядучою строкатістю сюжетного тла), і лише ти будеш відповідати за наслідки власних дій. Напружено, страшно, неоднозначно – і цікаво. Якщо "Кім" це роман для підлітків, то хіба в тому розумінні, що "підліток – ідеальна людина". Той, хто розуміє, що справжня література такою часто і буває: важливою у формулюванні "останніх" питань – і захопливою до тропічної сверблячки. І нехай роман британця ближчий до "раннього модернізму" і Конрада, ніж до пізніших звершень титанів штибу Джойса – та чи можна уявити подальший розвиток європейської літератури без "Кіма"? Питання риторичне.

Бонус: ілюстрації Джона Локвуда Кіплінґа, батька письменника, і вичерпний коментар Шерада Кескара.


Джеймс Джойс, Портрет митця замолоду (Комубук, 2017, пер. М. Прокопович) 

 

Перехідний для ірландця текст – він стоїть між "Дублінцями" і "Уліссом" - є, сказати б, антиподом "Кіму". І там, і там юний герой і великі виклики, "пізній розум з ранніх літ" і необхідність визначатися,  але є суттєві відмінності. Джойс розповідає з позицій "поневоленого": проблеми ірландського суспільства початку століття – це проблеми, великою мірою зумовлені саме статусом колонії. Найближчої до метрополії, але радості від того мало; чи нам не знати. Щоправда, це лише найзагальніша рамка.

Стівен Дедалус – учень двох єзуїтських коледжів: його б хотіли бачити священником, та чим далі, тим нездоланнішою стає прірва між хлопцем і офіційною церквою. Може здатися, що роман Джойса саме про це, про лицемірство традиційних інститутів і бунт проти системи, але письменнику йдеться про щось куди важливіше. Стівен зростає в середнього достатку родині, де існує весь спектр поглядів на тогочасні ірландські проблеми; пізніше переживає перший сексуальний досвід, страждає через пекельні муки совісті, бачить професійне фіаско батька. Він вступає в університет і розчаровується все сильніше, та головне – він шукає себе. Тому й "плювок в обличчя церкви" тут не є самоцільним: так, священник залицяється до симпатичної Стівену дівчини (радше – вона до нього), але і місцеві націоналісти готові освистати постановку Єйтса, і навіть мова, якою герой послуговується, – по суті, не його. Перед нами конфлікт системний: церква, країна, мова – Стівена мало що влаштовує, тим більше, що себе з часом він бачить лише у мистецтві.  

"Портрет" - психологічно-ліричний, але саме в ньому точно зафіксовано злам епох: натуралістичний символізм капітулює перед модернізмом. Звісно, не один Джойс у той час писав щось подібне: "художницькі романи" про перші досвіди зустрічі з Естетичним були у Гюїсманса і Пруста, Лоуренса і Манна. Проте саме в ірландця ми бачимо, як "роман виховання" буквально на наших очах перетворюється на величну прозу дивовижного закрою. З уламків старих методів і інтуїтивно намацаних нових форм (початки потоку свідомості, демонтаж проповідницького стилю), Джойс будує машину, яка дозволить йому зануритись у ті глибини (чи піднятись до тих висот), де уможливлюються відповіді на прокляті питання: що таке мистецтво? хто такий митець? для чого це все?

Якщо "Дублінці" були вироком застійному ірландському суспільству, то уже в "Портреті" ми бачимо того, хто Джойсу подобається направду – по суті, це і є сам автор: герой нового часу – якраз митець. Але опертися такому митцю тепер фактично нема на що, точка відліку – він сам: тим страшніший, але й надихаючий шлях попереду. Замість компромісів із середовищем, Стівен обирає "мовчання, втечу  й хитрощі": Джойс у такий спосіб провіщає вік вигнанництва і готується до написання свого opus magnum. В "Уліссі" перед читачем постане результат: на що ж цей новий тип художника – для якого модерність уже не мода, а даність – насправді здатен.

А втім, "Портрет" є книгою самоцінною: по-справжньому виразити себе (не через церкву чи націю) можна, і не лише в мистецтві, але за умови примату свободи. Приватний Абсолют потребує нових – своїх – форм вираження. Роман провіщає необхідність оновитися, заразом стаючи прикладом того, як саме це можна зробити; зміст і форма зливаються в екстазі неофіта. Насправді такий текст має бути в кожній літературі.

Бонус: Одночасно з "Портретом художника замолоду" вийшли й "Дублінці". Отже, "Трикнижжя Джойсове" - "Улісса" ми отримали ще в 2015-у – прийшло, врешті, в  українську культуру. Не минуло й ста років.


 Ернест Гемінґвей, Фієста. І сонце сходить (ВСЛ, 2017, пер. В. Морозова)

 

Якщо Джойс щиро шукає нового і вірить у нього, то Гемінґвей, пройшовши на момент написання "Фієсти" Першу світову, знає: нове – це також і небачені до цього масштаби рукотворних катастроф і трагедій. Світ змінюється назавжди – і радіти цьому годі; саме час поновити в правах той стоїцизм, де приреченість іде під руку зі святкуванням життя.  

Для кожного Гем (а він для більшості саме "Гем") - свій, частини цього образу-конструктору нам добре відомі: боксер, гульвіса, мисливець, солдат, нобелівський лауреат, коктейлі-жінки-светри під горло-мандри. Такий собі вічний підліток, який шукає найстрашнішого, аби довести – я таки чоловік. Звідси й доля його книжок, схожа з кіплінґівською: дуже часто їх вважають читанням для певного віку. Чи це насправді так, сказати важко: Гемінґвей письменник справжній, з абсолютно упізнаваним голосом і фірмовими прийомами (головне – в підтекст). Але й провалів в купі з "середньо-американською" пошлістю у нього чимало.  Хоча "Фієста" не з цього ряду.

Насправді в цій книжці сонце заходить: над автобіографічним героєм Джейком Барнсом, цілим поколінням, міжвоєнною Європою. І мало що відбувається тут на рівні подій: є жінка і чотири чоловіка, які хочуть її уваги, а хтось і просто хоче її. Вони багато п’ють і дуже багато говорять, їздять на кориду в Памплону і гуляють Парижем. Вочевидь, героїв терзають бурі метафізичні – і саме їх вони намагаються хоч якось приборкати подібним стилем життя. Вони з тих переможців, які зазнають краху; вони буквально прибиті безсенсовністю, втомлені сонцем великої історії. Хоча на позір може здатися, наче то богема біситься від пересичення можливостями. В американця так відбувається достоту часто, він взагалі розповідає більш-менш одну історію: як правило, вона про чоловіків, які теоретично (і в силу суспільних традицій, і в наслідок власного темпераменту) претендують на все – але не отримують нічого. Бо світ змінився. Якщо приймають це гідно і не жаліються на приреченість – тоді вони справжні герої Гемінґвея.

А змінився світ через війну, звісно ж. Вона присутня в романі пунктирно, але вона є. Можливо, цим також можна пояснити нову українську "гемоманію". Поки немає свого –  перечитаємо класику. Однак справа може бути в іншому: мораль цих книжок по-своєму дуже проста. І це аж ніяк не мінус. Просто в кризові часи спрощення й інфантильність – явища повсюдні, люди тягнуться до лаконічного і добре сформульованого. Та варто зрозуміти, де тут ховається небезпека: "навіть якщо все приречено і ніхто тобі не видається абсолютно правим - ти маєш стати на чийсь бік". Ця думка неможливо актуальна. Але от це "навіть якщо все приречено" напружує, пристати на цю тезу сьогодні велика розкіш. Спротив – так, але не безглуздий. До того ж, світ складнішає щогодини.

Можливо, якраз "свій Геміґвей" сучасній українській літературі і не потрібен: по-перше, є ще ніша Некрасова, Гроссмана, братів Тютюнників, навіть Стельмаха. Можливо, їхні етико-естетичні координати  зараз будуть адекватнішими. Та, по-друге, - Гем уже є. І є "Фієста" - книжка-перепочинок, навіть книжка-терапія, що так і каже: "все буде, як мусить, не переживай занадто, ти не в силах нічого змінити, але живи достойно". Американець взагалі дуже любить свого читача – і любити його у відповідь треба саме за це: не за конкретну позицію – він вічний юнак, лицар у дерев’яних обладунках, не забуваймо про це – а за справжню літературу. Часто наївну, але дуже живу.

Бонус: Паралельно вийшов друком також "Старий і море" - історія про ту ж таки гідну і забарвлену трагізмом поведінку, яка абсолютно нічого не обіцяє на виході. Але дозволяє не зненавидіти себе. Почитати у відпустці – саме те: зрозумієте масштаб можливих людських проблем поруч із неминучим поверненням в задушливий офіс. Зрозумієте – і заспокоїтесь.  

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

31.08.2017, 18:44
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 23 жовтня 2017

    Трамп, Земан чи Качинський? Що чекати Україні від результатів виборів у Чехії

     
    • 23 жовтня 2017

    Чому Румунія — країна русофобів, і що це їй дало

    Про причини любові Румунії до ЄС, приводи для анекдотів про росіян та позитиви від сексу з угорцями розповідає румунський соціолог Барбу Матеєску

     
    • 20 жовтня 2017

    Нездоланий “Карфаген”: чого чекати далі від єврооптимістів і Саакашвілі

    Всі сторони сходяться на тому, що тепер треба чекати, хто кого пересидить, або влаштовувати провокації і сутички з Нацгвардією, щоб акція набула нових обертів і отримала інші приводи

     
    • 20 жовтня 2017

    "Гарні часи" настали

    Чому варто дивитися новий фільм з Паттінсоном

     
Система Orphus