Голова Держкіно Пилип Іллєнко: Наявності громадянства замало, аби вважатися українським кінематографістом

Актор, продюсер і новий керівник Держкіно про пітчинги, прозорість, російський кінематограф і патріотизм в українському
16 вересня 201417:00

Нещодавно обраний новий голова Державного агентства з питань кіно Пилип Іллєнко є представником чи не найвідомішої кінематографічної української родини: батько Юрій – фігура культова, оператор "Тіней забутих предків" Параджанова, режисер "Білого птаха з чорною ознакою", "Молитви за гетьмана Мазепу". Дядько, Михайло Іллєнко, зняв "ТогоХтоПройшовКрізьВогонь", інший дядько, Вадим Іллєнко, був оператором стрічки "За двома зайцями". Матір, Людмила Єфименко, – відома акторка. 

Сам Пилип Іллєнко, актор і політик, донедавна був директором "Іллєнко Фільм", займався продюсерством. Кіноспільнота геть по-різному сприйняла його призначення, окремі суперечки не вщухають і досі. Це й зрозуміло – надто багато скандалів було довкола Держкіно останніми роками, надто важливою установою воно стає в сьогоднішній ситуації.

INSIDER поговорив з Іллєнком-молодшим про пітчинги і студії, прозорість і російський кінематограф, пріоритети і патріотизм, колабораціонізм і полювання на відьом. 

- Напередодні Держкіно оголосило сьомий пітчинг. Кіношники відразу заговорили, що авторське кіно - наліво, телевізійне - направо, а пропускатимуть лише фільми про "Подвиг героїв, які віддали життя за Україну", бо це окрема постанова Кабміну. Це означає, що відтепер Держкіно підтримуватиме лише урапатріотичні фільми? 

- Такого немає. Просто є окрема категорія пітчингу, присвячена героям, які поклали своє життя за Україну. По-перше, вона актуальна, по-друге, визначена дорученням Кабміну, по-третє, до цієї категорії ми хочемо залучити державні кіностудії, щоб використати їхній потенціал. 

Не можна в одній номінації розглядати авторське кіно і кіно, орієнтоване на широкий загал із комерційним потенціалом. Це все одно, що порівнювати зелене з кислим. Недосконало було, коли воно номінувалося в одних категоріях. До того ж кіно комерційне ще має бути погоджене з телеканалами та дистриб'юторами. Це нормальна практика, такі закони ринку. 

З авторським кіно інакше. Але в будь-якому випадку, коли ми фінансово підтримуємо таке кіно, продюсер має розуміти, що це не просто  можливість зробити фільм і потім із ним нічого не робити. Продюсер має заробити не на його створенні, а на його просуванні. На авторському кіно теж можна заробляти. Тому обмежимо розмір кошторису цих фільмів. На 10  мільйонів гривень теж можна багато чого зняти. 

- Отже, виділятимете фільмам фіксовану суму? 

- Гроші зараз скорочуються за всіма статтями видатків у країні. Усі прекрасно бачать, що відбувається з фінансами в нашій державі, отже, треба себе обмежувати і в ідеях творчих витратах. Тому в наступних проектах вимагатимемо більш бюджетних рішень.

Фото Таїсії Стеценко, bigmir.net

- І все таки, повертаючись до постанови Кабміну: яким, на Вашу думку, має бути кіно, що знімається з урахуванням нинішньої ситуації в країні? Саме от таким — патріотичним? В інтерв'ю Ви неодноразово наголошували на особливій національній патріотичній ідеї. В чому суть цієї ідеї? Винятково історичне кіно може її втілити? Таке, як "Поводир", приміром? 

- Тут немає однозначної відповіді. От що таке патріотичне кіно? Це не є пропагандистське кіно. І це не обов’язково кіно історичне. Фільм може бути і про сучасних героїв. Але насамперед патріотичне кіно — це кіно, яке сприяє національній самоідентифікації шляхом створення спільних цінностей, символів, ідей, архетипів поведінки і сприйняття. 

Тому воно може бути й історичним, і про АТО, і просто про видатного українця, а чи й звичайного хлопця, який пішов добровольцем у батальйон. Ми ж не диктуємо вузько направлено в цьому контексті. Але очевидно, що і в номінації комерційних стрічок, і в документалістиці, і в дитячих фільмах зараз важливо, щоб усі ці речі, про які я говорю, не відходили на другий план. 

- Ви казали, що першочергове завдання, аби це не було пропагандою. "Поводирю", якого ми згадували,  багато кінокритиків закидали, що його знято, наче радянську агітку... 

- Це тому, що в нас люди не розуміють, що таке пропаганда взагалі. Пропаганда не може існувати в суспільстві, яке інформаційно є відкритим і урізноманітненим. Пропаганда діє тоді, коли немає іншого джерела інформації. Коли можна шляхом неодноразового повторення досягти сприйняття тієї чи іншої тези. 

У цьому випадку йдеться про авторське ставлення до історичної події. І тут митець має не лише право, а й обов’язок. Мистецтво ж не може бути відірваним від суспільних процесів. А як продемонструвала історія, декаданські речі не знаходять розуміння у людей. Кіно ж відображає глибинні суспільні процеси. Воно - дзеркало. 

- А от "Поводир" як співвідноситься з сьогоднішньою реальністю? Він не надто "лобовий" - у своїх прийомах, темах? 

- У мистецтві є різні прийоми. Не буває якихось лобових чи не лобових. Буває майстерність їх втілення. Я, наприклад, вважаю, що "Поводир" зроблений на високому рівні майстерності. І він однозначно - явище в українському кіно. Це моя оцінка як глядача. 

- Як Ви тоді ставитеся до останнього фільму - "Майдану" - Лозниці? У суспільстві воно таки наробило багато галасу. 

- Я його не дивився. 

- А чи не було б доцільно зараз фінансувати  документальне кіно саме такого штибу? Чому б не підтримати документальні проекти, які безпосередньо зафільмовують-осмислюють-ретранслюють нинішню ситуацію в країні? А не давати гранти - як-от президентський - на проекти про відомих кінодіячів, нехай навіть Довженка, Ступку... 

- Ми маємо велику кількість зобов'язань щодо фінансування проектів, які вже у виробництві. Ми не можемо їх скасувати, нам важливо завершити їх. Ми не розраховували, що фінансування буде з затримкою і настільки скороченим. І, чесно кажучи, у нас цьогоріч навіть немає коштів, аби запускати нові проекти. 

Так, треба робити фільми, що рефлексували би про ці події. Але швидка рефлексія - це жанр телебачення. Кіно не народжується за короткий термін. Щоби зняти ігрову картину, треба не менш ніж 8-9 місяців. Документальне кіно можна швидше зробити, але, знову ж таки, треба думати, де і як ми його покажемо. Документалістика в наших кінотеатрах не виходить. 

- А чому б не робити зараз покази документального кіно в різних куточках України? Це могло би стати державною програмою. Очевидно, що документалістика - один із найдієвіших інструментів в інформаційній війні з Росією, вона серйозніше і глибше може вплинути на глядача. 

- Документалістика - це дуже добре. Але це жанр, який не притягує людей у кінотеатри... 

- А як же цьогорічний Docudays: люди буквально ломилися в зали, аби подивитися документальне кіно. Хіба це не демонстрація глядацького попиту на документалістику? 

- Це - фестиваль. Давайте не плутати фестивальні покази, де нам треба зібрати зал у триста людей, і прокат. У Києві, який налічує п'ять мільйонів жителів, не важко зібрати триста людей. Важко зібрати стадіон. Широкий прокат фільмів - це зібрати стадіон, у часі. 

- Думаєте, "Майдан" Лозниці не збере стадіон? 

- Давайте говорити вже тоді конкретно - зібрав чи не зібрав. От, "Вавилон'13", якщо брати лічильник на Ютюбі, вже зібрав стадіон. Знову ж таки, я не проти того, щоб у нас знімали і показували документальні фільми. Телебачення, наприклад, може їх показувати, але там є свої формати. І якщо вже ми говоримо про довгострокові речі, то перспективнішим буде те кіно, яке апелюватиме до масового глядача тією мовою, яку він звик чути. 

- Як показує досвід і широкий прокат, він звик чути мову Голлівуду. 

- Бо жанрове кіно - найшвидший шлях до серця глядача. Наше завдання - сприяти такому кіно. Треба показувати якогось нового героя. Він має бути не лузером і не депресивним персонажем. Він має викликати симпатію і бути спроможним протидіяти обставинам. А далі це вже залежить від жанру - бойовик, комедія, романтика. Але там завжди потрібні герої, за якими цікаво спостерігати і яким можна співчувати.  

До того ж, дуже важливою для таких фільмів є співпраця з каналами. Щоб з нього можна було зробити, наприклад, міні-серіал. Тоді канали могли б замінювати російський контент без втрати якості. І українське кіно мало б зіркові перспективи. Бо мають бути актори, яких упізнають на вулиці, і режисери, на яких ходять у кіно.

 Пилип Іллєнко (праворуч) під час зйомки фільму "Толока". Фото: bigmir.net

- Яке, на Вашу думку, сьогодні найбільше досягнення українського кіно – за рік, за десть років? Чи особливо хвалитися немає чим?

- Досягнення було не одне, і я не хочу когось образити. Та й узагалі, я вже не маю права на особисту думку. Але якщо все ж називати... За минулий рік – це "Плем’я", "Брати", "Поводир", "Вавилон’13". Були ще "Трубач", "Хвороба кохання" - теж дуже достойні картини. От тільки-но ми побачили хороше документальне кіно Леоніда Кантера "Війна за свій рахунок".

- Які три основні зміни Ви хотіли би бачити-провести в структурі Держкіно? І що вже встигли зробити за місяць роботи, якщо, звичайно, щось таки встигли?

- Перше і найважливіше питання - налагодження співпраці з телебаченням. Друге - продовження фінансування проектів, які вже запущено, аби вони завершились успішно. І третє - якщо ми говоримо про коротко- і середньострокові речі – це наші пропозиції щодо реформування правового поля, в якому ми діємо: запровадження збору на розвиток українського кіно, зняття певної кількості бюрократичних обмежень, які ставлять кіновиробників у дуже складне становище.

- Це Ваші цілі на який термін – півроку, рік?

- Якщо говоримо про законодавчі моменти, то ми вже над ними працюємо разом із Міністерством культури, але ж далі вже не все залежить від нас: ми хочемо якнайшвидше, але є певна потреба в проведенні експертизи, громадських слухань. Якщо йдеться про продовження фінансування існуючих проектів, то ця робота також триває: за час мого керівництва ми змогли за підтримки уряду, Міністерства культури і фінансів проплатити приблизно 16 мільйонів гривень. Зрушити з місця багато проектів, що були зупинені - і копродукцію, і національне виробництво. Багатьом ми були винні, фільми були фактично закінчені, але борги були страшенні. Десятки таких історій.

 - Чого саме з практичного боку раніше не вистачало Держкіно? Як Ви ставитеся до рішень Копилової як таких – вони були ефективні?

- Багато в чому були.

- Принципово щось будете змінювати в політиці Держкіно? Може, щось вже з перших днів кардинально змінюєте, щось, що вам категорично не подобається?

- Я би хотів, скажімо так, зробити роботу Держкіно максимально прозорою. Для того, щоб не виникало інсинуацій, підстав для звинувачень у непрозорості, непублічності процесів відбору фільмів до програми виробництва і розповсюдження.

- Які тут можуть бути механізми упрозорення?

- Відкритість. От я з вами спілкуюся – це вже прозорість.

- Та це завжди мало би бути природно для всіх – спілкуватися з пресою!  Ви вважаєте, що з рівнем прозорості у Ваших попередників були проблеми?

- Я не хочу сказати, що мала місце непрозорість, але постійно виникали якісь питання, непорозуміння. Мені хотілося б, аби під час моєї роботи такого не було. Але звинувачувати нікого ні в чому я не бажаю. Добре, що вдалося знайти гроші на українське кіно. Як завжди, це мало певний елемент примхи високопосадовців.

- Як думаєте, Вам вдасться швидко цього позбутися: того, що хтось буде намагатися впливати на першочерговість запуску того чи іншого проекту?

- Поки що я не спостерігаю такого. Я жодним чином не хочу обмежувати коло тих осіб, які можуть претендувати на співпрацю з Держкіно й отримання фінансової підтримки. Я просто знаю, що до цього часу не всі хотіли з державою працювати. В тому числі, через складність цього процесу.

 

- Багато хто з кінематографістів боялися Вашого призначення, більшість підтримувала Андрія Дончика.

- А як ви рахували більшість? Із чого ви виходите?

- З відкритої роботи групи кінематографістів, яка була створена свого часу на Майдані: були  їхні зібрання, голосування, результати поширювались у соцмережах. Це було радше опитування, очевидно.

- Я вперше чую, щоб якась відкрита група голосувала за мене чи за когось іншого. Це дуже суб’єктивна оцінка, м’яко кажучи. Ні ви, ні я не маємо права стверджувати, що когось підтримала більшість, це по-перше. А по-друге, я з глибокою повагою ставлюся і до Андрія Дончика, і до пана Коротенка. Вважаю їх достойними людьми, фахівцями у своїй справі. Головне, що вони люди, яким небайдуже українське кіно.

- А як з побоюваннями кіношників щодо того, що відтепер будуть фінансувати фільми винятково однієї якоїсь тематики, скажімо, патріотично-державницької? Вони безпідставні?

- А що – є якісь українські кінематографісти, які вважають, що не треба патріотичних картин?

- Ні, вважають, що треба. Але мова про кількість таких картин і їх якість. Бо ж є "Поводир", а є, умовно кажучи, Лозниця. І можна дискутувати, де тут більше патріотизму, де менше.

- Я думаю, що є питання, кого взагалі вважати українським кінематографістом. Просто наявності громадянства – не щодо Лозниці кажу, а в принципі – трошечки замало, аби вважатися українським кінематографістом.

- Візьмімо поверх цього: патріотичне кіно є різного штибу  – більш лобове, яке працює "прямо", і є складніші речі, ідейно не аж такі однозначні. І от є думка, що не "патріотично-прямому" кіно зараз буде непереливки.

- Я не коментую чутки. Відкрийте перелік номінацій сьомого пітчингу і побачите, що там є все. Та все одно моє глибоке переконання в тому – і хай хтось цього боїться, хай хтось погано через це спить вночі: якщо українське кіно не відіграє націєоб’єднуючої функції, якщо ми не будемо завдяки кіно формувати націю в прямому сенсі цього слова, то в нас війна не закінчиться ніколи.  Це не означає пропаганди, це - створення і формування власного обличчя.

- Пріоритет буде віддано оцьому - націотворенню?

- Ви хочете за мене сформулювати відповідь на ваші запитання. Я дав вам вичерпну відповідь, яку можна процитувати і вона буде, на мою думку, зрозумілою вашому читачеві.

- Це все так, ми дійсно бачимо, що всі категорії в пітчингу є, але ж є і такі штуки, як пріоритети.

- Ну я ж вам все сказав. Я вважаю дуже важливим, щоб українське кіно відіграло визначну роль, а тільки воно може її відіграти – у формуванні національної ідентичності.

- Ви думаєте, якість кіно не падає, коли ставляться перш за все саме такі задачі?

- Я думаю, вона підвищується від цього.

- А є у Вас приклади?

- Є – вся історія світового кіно.

- А конкретніше.  Останнім часом це що було? Коли отаке надзавдання піднімає і задає якість стрічки?

- Наприклад, це "Saving Private Ryan", є таке "маловідоме" американське кіно.

- Ви вважаєте це кіно великим?

- Я вважаю його таким, що зроблене на дуже високому естетичному і професійному рівні.

- А в Україні щось схоже можете згадати?

- В Україні теж, думаю, можна згадати. Наприклад, фільм "ТойХтоПройшовКрізьВогонь".

- Ми раніше заговорили про Лозницю. А чи вважаєте його українським режисером? Громадянство не вирішальне, це ми з’ясували. А що вирішальне?

- Я не достатньо знайомий із творчістю Лозниці, аби це коментувати. Але ніяких застережень проти нього не маю.

- Поговорімо про російське кіно. Нещодавно була постанова про перевірку російських стрічок на відповідність українському законодавству. Чи є наразі чіткі критерії, за якими можна визначити, чого там точно бути не може, за жодних художніх досягнень?

- Ну, по-перше, у випадку російських фільмів, які мають відверто антиукраїнську спрямованість, як правило, не варто говорити про якісь мистецькі досягнення. Але, в принципі, не має бути пропаганди цінностей, які загрожують  національному  суверенітету України, не має бути приниження українців за національною ознакою. Причому приниження - це не просто коли  в кадрі хтось говорить щось образливе. Це в тому числі і перекручування історії, це обвинувачення українців і створення якоїсь колективної відповідальності за якісь фантомні, приписані злочини, і багато інших речей. І це насправді передбачено чинним законодавством, без сумніву.

Ми занадто довго вкрай лояльно ставилися до тих неподобств, які відбувалися в нашому інформаційному просторі. Ми пригріли тут свого часу Дмитра Кісєльова. Ми продемонстрували на своїх екранах увесь той непотріб, який за державні гроші продукував російський кінематограф. Ми фактично дозволили підтримати імперські міфи і брехню про українських націоналістів, які воювали у Другу світову. Це і "Ми з майбутнього 2", і "Матч", в якому бачимо, як на момент приходу німців до Києва тут уже бургомістр-націоналіст, член ОУН. Яким це дивом? Але те, що німці націоналістів розстрілювали в Бабиному Яру, де і Олена Теліга загинула, відверто замовчується.

- А як Ви ставитеся до того, що й українські актори в таких стрічках знімаються? Які там головні стимули – гроші?

- Відверто - мені просто дуже прикро по-людськи. Бо я багатьох цих акторів знаю особисто. Чесно кажучи, мені не хочеться це коментувати. Хай це буде їхнім вибором, і час покаже, треба їм це було чи ні. Серед них є дуже хороші актори. Я їм не суддя, бо знаю, наскільки акторський хліб важкий, жорсткий і наскільки короткотривалими бувають ці акторські можливості з вибору роботи. Тому сьогодні я не можу їх засуджувати, але й виправдовувати не можу.

Проте однозначно, що особисто я ніяких "полювань на відьом" влаштовувати через це не буду.

- Чи вже відвідували Ви студію Довженка в якому вона зараз стані? Чи плануються якісь конкретні зміни на держкіностудіях? Бо ж усі вони катастрофічно занепадають. 

- Був буквально нещодавно. Вона у важкому стані: матеріальна частина занедбана, студія фактично порожня, багато проблем пов’язані з бюрократичними обмеженнями, які накладає статус держпідприємства, та ще й національного. Це пов’язано з суто операційними речами, з можливістю використовувати кошти.

- На дворі осінь, кінопрокат невпинно пожвавлюється. На що особисто Ви чекаєте, який показ обов’язково відвідаєте?

- У мене зараз "тунельний зір", я сконцентрований перш за все на українських проектах. Передусім цікаво буде, як піде у нас "Плем’я" - фільм мав надзвичайні успіхи на міжнародних фестивалях, і в контексті цього фестивального процесу він, без перебільшення, один із найважливіших фільмів року. Але при цьому фільм складний, потребує підготовки. Щиро бажаю успіху цьому проекту, обов’язково піду на прем’єру, запрошу всіх, кого тільки можна.

- Але фільм жорсткий, навряд чи такий фільм міг би з’явитися на телебаченні.

- Звичайно, телебачення має певні форматні обмеження, перша умова появи фільму там – він має бути придатний до сімейного перегляду. А "Плем’я" - дуже відверта робота, вона руйнує багато шаблонних підходів. Не знаю, яку телевізійну долю планують йому продюсери, але кінотеатральна може бути цілком успішною. Після таких успіхів багатьом просто цікаво подивитися, що ж там таке.

Попри всю важкість, я переглянув стрічку на одному подиху. Він настільки експресивний – незважаючи на те, що зроблений  під документальний, попри багато довгих кадрів -  що тримає увагу без будь-яких проблем.

- На сьомому пітчингу такий фільм міг би перемогти? Ви за нього зараз проголосували б?

(Думає). Мабуть, проголосував. Хоча історія й не знає умовного способу. Але моя задача як менеджера цей пітчинг організувати, щоб він відбувся суто технічно і логістично,  а питання обрання проектів – це питання до експертів. 

 

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

15.11.2018, 20:08
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 14 листопада 2019

    На Банковій запалили свічки: активісти питають, що буде зі справами Майдану

     
    • 14 листопада 2019

    Обвинуваченого у вбивстві журналіста Сергієнка суд повернув під варту. Він чекає на ухвалу

    З поліцією його охороняє десяток небайдужих громадян

     
    • 13 листопада 2019

    Адвокат переконував суд, що Онищенко купив коня на ті €500 тис., які обвинувачення просило арештувати

     
    • 7 листопада 2019

    Загибель свідка у справі Шеремета: близькі вказують на ознаки інсценування

    У свідка могли проходити слідчі дії у справі вбитого журналіста Павла Шеремета

     
Система Orphus