7 найкращих книг літа

Добірка найкращих книг літа-2014, про які говорять, і щодо яких сперечаються
Фото: Anne Varak/Flickr.com
3 вересня 201417:00

Хоч літо тільки-но й закінчилось, але книги, що вийшли за ці три місяці, лише входять до активного читацького вжитку: їх помічають, про них говорять, щодо них сперечаються. Останнє – важливий момент, оскільки, попри непересічну художню вартість, вони – як і будь-які непідробні мистецькі явища – радше ставлять запитання, ніж дають легкотравні відповіді, вихоплюють із темряви щось важливе й унікальне, і вже цим фактом заслужено привертають до себе чималу увагу.

Одним словом, у новій добірці  INSIDER дійсно найкращі  книги літа-2014 – очевидно, не всі, але таки точно одні з них.

Міленко Єрґович, "Срда співає в сутінках, на Трійцю" (Темпора, 2014, пер. К. Калитко)

 

Босняк Єрґович, що віддавна мешкає в Загребі і називає себе також хорватським письменником, просто приречений був написати такий роман, як "Срда": позірний детектив – вбито дівчинку, Срду Капурову, про яку, крім оцього імені, нічого невідомо, і головна дія, історії інших п’яти головних героїв закручуються довкола розслідування – що обертається картографуванням цілої цивілізації, яка змушена трансформуватися, з м’ясом рвучи все те, що складає її сутність, окремішність і найбільший символічний капітал.

Розслідування чужої смерті обертається рухом усередину себе, на перший погляд, "геополітичних" амбіцій роман про постюгославський синдром і трагедії ідентичностей, що їх доводиться оплачувати найсправжнішою кров’ю, складається в доглибно інтимну мозаїку доль, життів, катастроф. Але – часто дуже іронічну і місцями несподівано світлу.

У 2012-му - за рік до нагородження нашої Забужко - премію "Ангелус" отримав саме цей роман, і недарма: його центрально-східноєвропейський характер не бравує своєю екзотичністю і не продає її за дешево, хоча й не універсалізує дарма, розуміючи, що велику історію – а тут саме вона – видно й без того.

Українцям пощастило двічі: не просто отримали першосортну літературу, а ще й у перекладі Катерини Калитко – однієї з наших найкращих сучасних поеток, у поезії якої, як і в прозі також поета Єрґовича, майже немає нічого зайвого. Так, може, хорватський босняк і захоплюється надміру символізмом – танцююча на перехресті вулиць Срда-Югославія, але ж матеріал сам провокує. Та й зроблено це на найвищому рівні, чого чіплятися? Одним словом – треба. Треба читати. Аж бігом. 

Денис Драгунський, "Відбирати й підглядати" ("Редакція Єлени Шубіної", 2014)

 

Той самий Денис, який є героєм "Денискиных рассказов" Віктора Драгунського і який  викидав кашу через вікно, виріс, став дуже відомим і авторитетним журналістом, письменником і політологом, випустив не одну книгу (його маленькі оповідання – без перебільшення, вершини майстерності, жж-спільнота "сидить на них" віддавна). Але й про свою професійну сферу – за освітою філолог – він не забуває, хоча назвати "Відбирати й підглядати" (який хвацький і вдалий парафраз Фуко!) суто літературознавчою есеїстикою рот не відкривається: це "найкраще з нас для найширших мас".

Із чого насправді, крім натхнення і великих ідей, складається література, і яку роль у ній відіграє справжнє життя – зі скандалами, плітками, пиятиками, доносами і дружбами-ворожнечами; як і чому тексти потрапляють у літературний канон, і як влада та суспільство домовляються про класиків; як і чому "погані" тексти стають визначними, а "хороші" замовчуються; які причини кризи російської літератури, і що з цим робити; який текст головний у Чехова, і який зв'язок гоголівської "Шинелі" та радянського кінематографа; врешті, як складаються стосунки персонажа і прототипу на прикладі власної авторської слави "того, хто викидав-манну кашу" - не лише про це Драгунський віртуозно й іронічно розмірковує на сторінках останньої книги.

Попри специфічний "контент" і характерний підзаголовок ("Усе, що ви не хотіли знати про літературу"), ніякої "жовтухи" тут і близько немає: такт, обізнаність і добрий тон  у кожному з текстів, які, очевидно, мають не скандалізувати довкола-літературні терени, а лише збити непотрібну романтичну пінку, розказати про богів нормальною людською мовою. Як не крутіть, а це вкрай важливий досвід.  

Еліс Манро, "Утікачка" (Азбука, 2014, пер. Є. Петрової)

 

Саме після минулорічної Нобелівської премії Манро почали активно перекладати і, як стало очевидним, - шкода, що цього не робили раніше.

"Утікачка" - друга за рік збірка оповідань (першою була "Надто багато щастя") - теж відносно свіжа (2004 року) і теж демонструє нам еталонну, взірцеву прозу канадської письменниці, порівняннями якої з Чеховим уже набили оскому: ідеально темперована, кожне оповідання сторінок на 30-40, часті відкриті фінали, деталі-ключі, які перевертають усе догори дриґом, і роль випадку, який є чи то рукою долі, чи то просто проявом байдужого всесвіту.

Персонажі, як правило, жінки, яким доводиться жити в суворих (хоча залежить із чим порівнювати) канадських реаліях, але примату звичайності та посередності тут і близько немає, попри часті цілком типові "вихідні дані" багатьох героїв. У Манро так: невинний, спокійний початок, що, балансуючи на межі правдоподібності (але ніколи не за нею), розноситься найнеймовірнішими колізіями, які, своєю чергою, підводять хай і до перевертаючої, але таки неостаточної кінцівки.

У "Втікачці" вісім історій, причому остання, "Здібності", складається з п’яти частин, що оповідають про тих самих героїв у різні періоди життя; одна з них, може, й найкраща, про жінку Тесс, яка має дар яснобачення. 

Від цієї прози ні щось відняти, ні втиснути туди зайве слово: все тут на своїх місцях, усе вивірено і зважено. І тому лаконічна простота Манро оманлива і химерна, сума геть не дорівнює компонентам. Як це зроблено насправді – Бог його знає. Подив і захват, захват і щастя. 

Джуліан Барнз, "Рівні життя" (Темпора, 2014, пер. В. Кузнецової)

 

Остання книга одного з найважливіших письменників сьогодення, англійця Джуліана Барнза, є нон-фікшином лише номінально, бо автор без перебільшення культових "Метроленду", "Англії, Англії", "Історії світу в 10 ½ розділах", "Папуги Флобера" писати якось нехудожньо, так, як зазвичай пишуть нон-фікшн, просто не вміє. Хоча по факту – так, усе описуване дійсно мало місце.

Улюблена Барнзом  тричастинна структура, де кожна частина – реальна історія: перша є біографією відомого фотографа ХІХ століття Фелікса Турнашона, який також був і аеронавтом; саме на його аеростаті літають герої другої історії -  Сара Бернар і полковник Бернабі, який усе життя страждав через короткий роман із "Божественною"; останній фрагмент – про самого Барнза і смерть його дружини, про спробу проговорити найболючіше. Саме заради цієї оповіді книга, очевидно, і задумувалась. Письменник уже оповідав про свою дружину, смерть і супутні речі в тексті з промовистою назвою "Нема чого боятися". Але в "Рівнях життя" він дійсно вийшов, перепрошую за каламбур, на новий рівень щирості та  самооголеності, якщо хочете.

Зі своєю дружиною і заодно літературним агентом Джуліан прожив тридцять років, а втратив за тридцять сім днів - 2008-го вона померла від раку. Про відчай і байдужість, суїцидальні думки і друзів, що лише дратували своїм піклуванням, неможливість забути і біль пам’яті, яка, коли починаєш перебирати все хороше, що було, врешті і стає рятівною соломинкою, Барнз пише відверто, напряму і без жодних дешевих сентиментів щодо себе. Це не стільки гарантована терапія, скільки невідступне бажання ще раз засвідчити свою любов до тієї, котра пішла, найважливішої, однієї. Читачу ця невелика книга теж не несе гарантованого полегшення, але вона правдива – і це її головна чеснота.

Так уже вийшло, що саме після смерті дружини Барнз написав, певно, найкращі свої речі: приголомшливий роман "Відчуття закінчення" і неймовірний, якийсь "неправильний" хай уже й нон-фікшн – "Рівні життя". Дві коротенькі, фантастично ємкі книги. Жорстока штука це життя. 

Андрій Іванов, "Харбінські метелики" (АСТ, 2014)

 

Премія НОС ("Нова словесність") за 2013 рік, статус одного з найкращих (поряд із "Лавром" Водолазкіна) романів минулого року, і взагалі - одного з найважливіших за останнє десятиліття.

Андрій Іванов - естонський письменник, який пише російською - своїми "Харбінськими метеликами" спричинився до чималої дискусії: яке майбутнє російської літератури, про що слід писати, про що писати не слід (було й таке), та головне – як слід писати, аби це таки була література. Порівнюючи "Метеликів" із "Даром" Набокова чи романами Гайто Газданова, рецензенти не лукавлять принаймні в одному: скрізь у цих текстах чи не головним героєм є саме мова.

Але не вона одна.   Борис Ребров – талановитий художник, сирота, вигнанець і кокаїніст, яких у міжвоєнному Таллінні, в середовищі "білої" еміграції, хоч греблю гати. Просто Ребров чесніший і його вигнання не лише політичне – воно, сказати б, метафізичне, природа його – в початково порушеній світовій рівновазі, воно, це вигнання митця, вічне. Звідси і його "випадання" з реальності, коли і читач симетрично до цього немов випадає з оповіді: майстерно виточені епізоди.

Еміграція протягом усіх 20-30 років, коли й відбувається основна дія, кляне більшовиків, виношує плани реваншу, п’є, ненавидить диявольський радянський режим, знову п’є, передчуває апокаліпсис, хоч і мріє про загальне щастя. І не помічає, як, зациклившись на минулому, починає втрачати обличчя, віддаючись на волю темних вітрів, що дмуть з Європи, і все більше надій покладаючи на російський фашизм – у романі діюсь справжні його засновники, Родзаєвський і Вонсяцький. А Харбін у назві, бо пакунки з агітками йдуть саме звідти, зі Сходу (ще один парадокс), разом із випадковими метеликами, неприємними, блідо-ліловими, тривожними... Хоча й Ребров, наче той метелик, летить на вогонь, який із часом запалає в печах концтаборів.   

Можливо, це все про неуникне виродження відірваної від батьківщини еміграції, а, можливо, про благі наміри, які відомо куди ведуть; яка, врешті, різниця? Прекрасна, не без серйозного пізнавального елемента реконструкція, точно дозована стилізація, віртуозне поводження з формою, виліплена мовою, а не інтригою текстуальна напруженість, суперечливе і від того ще цікавіше і свіжіше наповнення – читати "Харбінських метеликів" треба обов’язково  і першочергово. Та головне - читати їх страшенно хочеться. А це, погодьтеся, вже серйозно.  

Тімур Вермеш, "Він знову тут" (Corpus, 2014, пер. А. Чередниченко)

 

"Він" - це Адольф Гітлер, злочинець №1, "той, про кого не можна говорити". "Тут" - це в 2011 році, у Німеччині, на берлінському пустирі, де фюрер, увесь перемазаний бензином, прокидається, нічого не розуміючи. Останнє, що він пам’ятає, – як вони з Євою сиділи на м’якій канапі.

Гітлер сомнамбулічно вештається столицею, доки його не помічають два антрепренери з телебачення, які й розпізнають у ньому "нове слово" розважальних передач. Гітлер починає виступати, як "расовий комедіант", його тотальна схожість на того Гітлера, "який давно помер", видається дійсно смішною і свіжою, з часом він  отримує власне шоу, а ставши телезіркою, повертається у велику політику.   

Історична фантасмагорія, в’їдлива сатира від першої особи (бо оповідач – сам Адольф), неполіткоректний гротеск, серйозна деконструкція міфологем влади – у дебюті німецького журналіста Вермеша  всього потроху. "Він знову тут" комусь може здатися занадто журналістським чи надміру німецьким романом, але його складність і не одноплощинність очевидна: чи  є смішним рінгтон із "Польоту валькірій" на телефоні фюрера, а чи характеристики нового канцлера як "незграбної жінки з переконливою чарівністю плакучої верби"?  Звичайно, є. Та чи смішний весь роман, чи смішно те, що оголюється мірою нового просування "героя" до соціального Олімпу? Аж ніяк.

Гітлер критикує і люто ненавидить суспільство споживання, тотальну корупцію і засилля ідіотських кулінарних шоу, його дратує Національно-демократична партія своєю кричущою некомпетентністю, а війну в Афганістані він вважає карикатурною. І непомітно ми починаємо йому симпатизувати: небезпечний, але ідеально прорахований письменницький прийом. Бо саме тут і починаються головні питання, відповіді на які начебто й відомі, але менш неприйнятними вони від того не здаються: ми симпатизуємо Гітлеру, бо фашизм "вічний", а інших цінностей насправді ніколи й не було, лише імітації, а чи від того, що світ так звироднів за ці 70 років, що й фюрер на його тлі не видається аж таким абсурдом? 

Далеке минуле не таке вже й далеке, а прихід нового дуче в умовах суспільства, де карколомна популярність легко витворюється лайками на Ютюбі, цілком реальний? Тобто ми стали такими, що Адольф знову виглядає месією, а чи завжди були такими?

На тлі невщухаючих розмов про російський фашизм і фігуру "путлєра" ці питання видаються, як мінімум, вчасними. І забути про Фейсбук, годування дітей і вигулювання собак  ви буде таки змушені, бо цей роман уже тут.

Бруно Шульц, "Книга образів" (ДУХ І ЛІТЕРА, 2014, пер. Л. Лисенко)

 

Правду кажучи, ця книга, а по факту неймовірний альбом, побачила світ ще наприкінці весни, але пропустити її жодних підстав не існує. Якраз навпаки. Шульц у світі – чого не скажеш про Україну - давно вже письменник першого ряду, один із головних європейських чи то "високих" модерністів, чи то перших постмодерністів, абсолютний геній, що однаково неймовірно і малював, і писав, "польсько-єврейський Кафка", "Бабель штетлів" і ще купа інших не менш дзвінких, але відверто поверхових порівнянь. 

Бо випадок Шульца, попри більш-менш типові обставини життя в галицькій провінції на руїнах затишної імперії, дійсно виглядає унікальним: так, очевидний вплив мультикультурного середовища з домінуванням важко усвідомлюваного єврейства, так, відчутні сліди "захер-мазохства", так, апологія дитинства і взагалі будь-яких джерел-початків, суміш німецького романтизму, іудейської міфології і сюрреалізму – та не в нього одного таке траплялось. Але при ретельнішому погляді і це виявляється доволі приблизним і умовним. Є там щось абсолютно невловиме, щось, що сигналізує про Справжню Літературу.

Шульц усе життя прожив у Дрогобичі, малювати почав раніше, ніж писати, але вже за життя двома своїми невеликими книгами оповідань – "Цинамонові крамниці" і "Санаторій під Клепсидрою" - наробив галасу в і без того неймовірно різнобарвному і творчо потужному польському літературному міжвоєнні. Його застрелили в Дрогобицькому гетто, в 1942-му, в той день, коли він збирався звідти вибиратися.

Величезна частина архіву Шульца назавжди втрачена. "Книга образів", що складається з близько п’ятиста його рисунків, графічних робіт, ілюстрацій до власних текстів – всього уцілілого, це вражаючий пам’ятник не лише Шульцу, а й Єжи Фіцовському – польському поету, перекладачу й історику літератури, який і витягнув пам'ять про письменника з мороку Катастрофи, багато десятиліть буквально за спопелілими клаптиками реставруючи і його біографію, і його доробок.

"Книга образів" може стати і просто окрасою книгозбірні, бо є фактом не стільки видавничим, скільки мистецьким, і бути тим спусковим гачком, що спровокує бажання знайти все доступне цього самородка (а його небагато в принципі): чи то його прозу в нещодавному перекладі Юрія Андруховича або Андрія Шкраб’юка, чи його листування й есеїстику - байдуже. Головне -  ще одним шульцоманом гарантовано стане більше. І ще одним читацьким оргазмом примножиться всесвіт. Чесне слово.

Розділи :
Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

КОМЕНТАРІ

14.11.2018, 15:57
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 21 листопада 2019

    Адвокат у справах Майдану Закревська оголосила голодування через зупинку слідства

    Вона вимагає негайного голосування у ВР поправки, яка дозволить слідчим продовжити роботу

     
    • 21 листопада 2019

    Віче "Ні - капітуляції": про що говорили на Майдані

    "Рух опору капітуляції" провів віче на Майдані Незалежності. Ввечері 21 листопада там зібрались кілька тисяч людей

     
    • 21 листопада 2019

    Free Hong Kong: у Києві активісти вийшли на акцію підтримки

     
    • 21 листопада 2019

    Викрадення Луценка та Вербицького: адвокати переконували Волкова не йти на угоду зі слідством і не давати правдиві свідчення

     
Система Orphus