Гель від Москви

Український "дзен" у ставленні до російської культури виявиться ефективнішим від гасла "Геть від Москви!" письменника Миколи Хвильового.
10 вересня 201408:00

Уже напевно навіть школярі знають гасло "Геть від Москви!" письменника Миколи Хвильового, яке передбачало культурну втечу від Росії.

З часу його появи пройшло майже сто років. У психоаналітичному сенсі - це не звільнило втікача від залежності. Тікати нікуди не треба, бо від сусідів не втечеш. Російська культура й надалі буде фізично поруч, як наш сусід за парканом.

Із нею потрібно вибудувати логіку відносин, в якій усе би залежало від форми та рівня нашого зацікавлення, а не зовнішнього фактору - дій цієї культури та спільноти. Це стосується і російських медіа в Україні, і російської церкви.

Головна проблема в тому, що існує затурканий український споживач, який не знає про існування альтернатив російському світові, а тому за звичкою своїх дресированих рефлексів рухається по замкненому колу: є прихожанином людиноненависницької церкви, читає переважно неякісну російську макулатуру і дивиться такий же зомбоящик.

Ще буквально якихось 10–15 років тому від наших російськомовних інтелектуалів та митців з Києва, Харкова, Одеси та інших міст можна було неодноразово почути сакраментальне для них слово "Москва", що символізувало в їхніх головах, мабуть, центр важливих культурних подій світу. У таких вихідців "з-за Збруча", як я, це викликало лиш іронічну посмішку.

Час ішов. Суспільство визрівало та прозрівало. Чимало з цих інтелектуалів тепер непогано говорять українською, стажувалися закордоном (ясна річ, що на Заході, а не в Костромі), а на першому місці як орієнтир їхньої гуманітарної географії тепер зазвичай Варшава, Берлін, Будапешт, Нью-Йорк.

Подібні випадки - не лише мої приватні спостереження, вони показують суттєве ціннісно-смислове переформатування в українському суспільстві, зокрема в тих його прошарках, які зазвичай ментально було орієнтованими на російську культурну та інтелектуальну традиції.

Найменше хочеться говорити про офіціозний фасад колишніх українсько-російських культурних відносин. Культивування неорадянськості. Номенклатурність. Одіозні заслужені діячі культури. Холуйська обслуга "золотого батону" - політичних класів України та Росії. Огидний несмак. Примітивізм. Шариковщина різного розливу. Співачки-шльондри і співаки по виклику для vip-череванів…

На ці очевидні описи вже нема ні часу, ні бажання. За великим рахунком, усе це ніколи до культури не мало і не матиме жодного стосунку. Після агресії Путіна проти України, переконаний, усе це відійде у минуле.

Але я про інше. Про високе.

Впродовж 90-х і двотисячних мене завжди дивувало трохи засліплене захоплення багатьох українських діячів культури всіма "модними" росіянами. Це захоплення зазвичай завершувалося однаково: граблі розчарування гепали по лобі українського культурного діяча. Бо російський модний культуртрегер, на якого в Україні дивилися з роззявленим ротом, рано чи пізно показував своє одіозне імперське нутро, особливо тоді, коли Кремль періодично "нагинає" культурку, витрушуючи з неї "правильну" політичну позицію.

Скільки "модних" і "талановитих" росіян сьогодні виявилися ватниками - атавізмами дрімучого минулого?

Зрештою, а скільки ще таких ватників серед західного культурного бомонду, якими українці також сліпо захоплювалися?

Депардьє - чи не найодіозніший взірець. Нещодавно я подібне дізнався про французького філософа Жана-Люка Нансі, якого в молодості любив іноді цитувати. Цей ватник також вважає, що українці - це різновид росіян, що наша мова - гілка російської, що наш націоналізм - це, фактично, нацизм. Ясна річ, що я пережив огиду. Розчарування.

Про це навіть нема сенсу говорити. І тому стає смішно від колективних плачів, обурень, прокльонів наших діячів на адресу своїх російських кумирів, бо останні вважалися лібералами та постмодерністами, а виявилися всього на всього махровими імперіалістами.

Це смішно і сумно водночас. Ще за часів прекрасного і мудрого російського філософа Володимира Соловйова українському культурному істеблішменту було очевидно, що серед російських діячів катастрофічно мало тих, у кого нема "русского мира" головного мозку.

Соловйов - чудовий виняток, як і такі мужні люди, як Шендерович, Макаревич, Ахеджакова, Басілашвілі, Каспаров та інші.

Тепер війна. Головне питання - чи доцільно ототожнювати агресію Путлера з усім російським суспільством та культурою?

Навряд чи. Якісна російська гуманітаристика переважно вже давно американсько-російська, а актуальне мистецтво та література - космополітичні й незаангажовані імперськими заморочками.

Ототожнення Путлера з російською культурою (назву це "ізоляціоністським" ставленням до Росії), по-перше, буде несправедливим щодо захисників України в Росії та щодо наших симпатиків, а по-друге, воно не розглядає елементи громадянського суспільства в Росії як протестну силу в протидії експансивній політиці Кремля.

В інтересах усіх нас - формування потужного громадянського суспільства в Росії як форми контролю за діями російської влади. Простіше кажучи, у майбутньому - це неможливість появи чергового Путіна. В умовах війни про це мало хто думає. Хочемо ми цього чи ні, але російська опозиція - це наші союзники.

Україна вже пройшла стадію "захоплення" російською культурою як безальтернативною: це переважно дрейфувало з тими поколіннями українців, які здобули освіту ще за більшовиків і дотримувалися своїх "старих" каналів комунікацій та уявлень.

Наступний важливий крок значно складніший, бо психоаналітичніший: це подолання тотального "ізоляціоністського" ставлення до російської культури, яке сьогодні підігріватиме війна та гарячі голови. Це питання для України важливе тому, що покаже рівень нашого оздоровлення від тривалого радянського та навіть пострадянського періоду, який, сподіваюся, завершився в 2014 році.

Подолання цих двох крайнощів - захоплення та/або заперечення - стане остаточним ментальним прощанням з колишньою політичною метрополією, яка від цієї розлуки переживає справжню агонію.

Недалекий той час, коли російська культура буде для українців (особливо російськомовних) не альфою та омегою у формуванні світоглядних позицій, а таким же цікавим сусідом, як культури Польщі, країн Балтії, Угорщини, Румунії, зрештою, культур усього світу. Без привілейованого статусу та без хворобливої ментальної залежності. Не більше і не менше.

Ось це і стане тим простим гелем від надокучливих східних комарів. Найголовніше, що такий гель - це засіб без ненависті, бо, як казав великий Іздрик, ненависть руйнує, особливо того, хто ненавидить. Тому український "дзен" у ставленні до російської культури виявиться куди ефективнішим від нашого "геть" Хвильового.

Цей гель універсальний - у нього нема неприємного запаху, він нікому не шкодить, натомість лише захищає. Користуватися можна цілими поколіннями, бажано з малечку, і це сприятиме здоровому ставленню до навколишнього світу та спілкування з іншими, особливо ворогами.

Розділи :

КОМЕНТАРІ

19.11.2018, 07:02
Додати

ГОЛОВНА ШПАЛЬТА

    • 31 березня 2020

    Land Rover, Lexus та елітні годинники: що задекларував новий глава МОЗ

    За минулий рік Степанов заробив 87 807 грн як очільник Одеської ОДА і отримав проценти в Ощадбанку на суму 2,83 млн грн

     
    • 31 березня 2020

    Авто за мільйон гривень та готівка: що задекларував новий заступник Венедіктової

     
    • 30 березня 2020

    Рада підтримала “антиколомойський” законопроект

     
    • 30 березня 2020

    Рада з другої спроби обрала очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

    Верховна Рада України у понеділок, 30 березня, з другої спроби проголосувала за призначення очільників МОЗ та Мінстерства фінансів

     
Система Orphus