- Дожилися. Виписався юнак, - промовив на зустрічі в одеському просторі "HUB Гостиная" Любко Дереш.
- Мені можна було б дорікати цим. Яка криза у 23? Але тоді я втратив відчуття, що роблю все правильно, я не знав, що саме треба вважати успіхом, і думав не про високе і світле, а про низьке і темне. "Напевно, треба писати щось глобальне", - вирішив для себе. Розпочав роман, дав почитати другу, а він каже - лайно. Відчуття порожнечі, відповідно, не зникло, тож я кинув Львів, дівчину та поїхав…за Полярне коло.
Щось мені підказує, що подібна втеча стане лише передмовою до цікавих історій. Озирнувшись, бачу, як більшість із захопленням дивиться на Дереша.
Серед гостей - і люди в сарі з татуюваннями у вигляді мандали, і звичайнісінькі студенти з блокнотами в руках. Сам Любко сидить за столом, і його біла сорочка на засмаглій шкірі набуває особливого південного шарму. Недарма, мабуть, в Одесі так багато любителів Індії та сходу.
- На початку березня вийшла книга "Пісні про любов і вічність" - це моя найсвіжіша збірка. У нас сьогодні буде індоцентричний вечір, - посміхається Дереш.
Помічаю, що в кожному з тих, хто сидить у залі, є щось від самого Любки - іскри в погляді, жести, бодай бронзова шкіра. Ця книга, напевно, буде близька кожному.
- Я писав книгу про себе, не подумайте. Наприклад, твір "І не повернеться пес до свого блювотиння" - я ж не іншим дорікаю, не подумайте. Мені і власного вистачає… Насправді, я зробив багато екстравагантних вчинків. Коли тобі справді погано, ти намагаєшся показати, що в тебе все нормально. Задоволення стає все менше, як і щастя. П’ять років я вивчав медитативні техніки, практикував, а на душі мені ставало все гірше, все огидніше. Я перестав писати, відписувати читачам у соціальних мережах. Куди вилити розчарування? Кого ще звинуватити? До себе не доходило.
Любко замовкає.
"Діалоги порваної свідомості: чому для щастя (не) потрібно займатись дауншифтингом" - саме так називається сьогоднішня зустріч. Чекаю на продовження та нервово стискаю в руках щойно придбану збірку.
- Бажання залишити матеріальне процвітання привело мене до дауншифтингу. Куди їхати втікачеві? Балі, Індія, Таїланд, у крайньому випадку - Єгипет. Я обрав Південний Синай. Але запам’ятайте: якщо ви голодранець, дауншифтера з вас не вийде, - іронічно застерігає письменник.
Одесити сміються у відповідь, мабуть, подумавши, чи достатньо в них майна, аби жалкувати про його втрату. За словами Дереша, більша частина його знайомих шукачів правди та пригод родом саме з Одеси.
- Отже, я вирішив покинути Київ, чергову дівчину та дати нарешті жару… в медитації… Я намагався позбавитися дріб’язків, ішов до глобального. Я стрімко летів униз, палив мости. Є така індійська приказка: "Серце йога чисте, як кришталь, і таке ж тверде". У нас йогою стали називати всі форми фітнесу, але насправді йога – це зв'язок. Мета: дізнатись, що є реальністю. Віднайти первинне. При цьому в тебе кам’яніє серце.
Деякі з тих, які сидять по двоє, на цих словах беруться за руки - може, перевіряють, наскільки в партнера серце закам’яніле? А Любко продовжує:
- Якщо ви дауншифтер, на вас ллється водоспад щастя. Весь час належить вам. Але в такі моменти легко загубитись, і в кожного з’являються свої боги. Стоїть, скажімо, чоловік: із косяком, із пляшкою віскі… Попереду нього - ще десять, двадцять подібних, і всі вони йдуть поклонятися Калі. Кладуть до вівтаря найдорожче: горілку, сигарети… Такі собі індивіди. Не хочеш квітку принести - кури гашиш. Є такі в Індії… І в Одесі, напевно, є. Ці люди "під Шивою" - розумійте, як хочете.
Після такої кількості образів хочеться трохи відпочити, пропустити крізь себе, побути в тиші. Дереш, схоже, це розуміє і робить паузу та показує слайди, аби всі побачили, як виглядає райський куточок дауншифтера - Південний Синай. Його самого на фото немає, але є усміхнені йоги-товариші.
Любко зупиняється на одному зі слайдів.
- Мені ніколи не хотілося нічого немислимо гріховного на кшталт прогулянки на кайті під ЛСД. Лише відчуття, що ти захищений. І я отримав його, коли обвінчався, - так, не дивуйтесь. У подібному пориві є досі невідомий "ти". І пріоритетним стає інший принцип: не втікати від себе, а прокладати широкий шлях назустріч. Моя наречена надихнула мене творити, і я почав писати роман "Як стати богом і не заплакати".
Тут гості полегшено зітхають: нарешті Любко повернувся до нормального життя.
Але наступна фраза знову дивує:
- І мені плавився мозок. Розумієте, я писав про те, як стати богом. І не заплакати. Це ж з глузду з’їхати можна! Я думав, що я бог. І мої друзі казали: "Еге ж, ми теж боги. От зараз помедитуємо, покуримо, знайдемо ЛСД - і повернемось, куди треба".
Мої думки відносить далеко. Туди, де багато курять та шукають правди. Згадую Керуака та ціле покоління бітників - тих, що "на дорозі". Але передусім згадую своїх друзів, які виїхали на кілька місяців до Таїланду ще півроку тому.
"Повертаюся", коли Дереш каже:
- …всі ці школи колись були мені до душі. Я гостро відчув, як можна загратись всередині себе, коли писав роман "Голова Якова". Це ж викривлення свідомості: чим гірше, тим краще. Їхати. Покидати. Я теж їхав, мені теж хотілося. Але нескінченно падати не можна. Буває, що далі немає куди. Хоча, мабуть, можна стати кристалом - це найпростіша форма життя…
Дехто в залі посміхається. Але реальні герої його історій - ті самі дауншифтери, одягнені в сарі - напружено прислухаються, розчаровано хитають головами, подумки заперечують, стаючи напрочуд серйозними.
- Збірка прозових творів "Пісні про любов і вічність" - це підсумок усього, що я відчуваю. Людина забуває про деякі речі, а вони про неї - ніколи. Мені хочеться, щоб усе йшло від любові, - Любко дивиться на гостей зі щирою подякою.
- Література пройшла шлях від описання істин до зображення фальсифікацій. Коли людина розчаровується в руйнації, їй залишається повертатися до основ, - додає він.
Хочеться вірити, що ми знайдемо правильний шлях. Зустріч завершується несподівано: у тиші. Є таке поняття як "дхвані": тиша після звуку. З’являється післясмак.
